Запрошую в співавтори детективу

Джоні довго не наважувався зробити цей рішучий крок. Але врешті-решт прийшов за вказаною в оголошенні адресою. "Приватний детектив шукає помічника". Яка урешті-решт різниця, скільки років має бути помічнику приватного детектива? Йому, Джоні, 13. Він закінчує 7 клас і цілком годиться на роль доктора Ватсона. Тому що логіка - це його все! 

Двері відчинила привітна ошатна пані років 45. Вона провела його в кабінет, де за маком сидів тендітний на вигляд, зовсім лисий чоловік невизначеного віку. Зелені джинси, червоні кеди й широка посмішка в брекетах. Але найбільше вражали очі, бо дивилися не на нього, а в нього. 

- Привіт! Я містер Лейс, або просто Майкл! Хочеш бути моїм помічником?

- А чи можна? Я, розумієте, ще не дуже дорослий і навіть неповнолітній...

- Ти думаєш, я не здогадався, що тобі лише 13?

- Але як? Усі кажуть, що я виглядаю доросліше. 

- Я ж детектив! Чи ти забув?

- То хіба вам не байдуже, скільки мені років?

- Маєш рацію. Це хвилює мене найменше. 

- Значить, я можу розраховувати на посаду помічника приватного детектива?

- Ну, ми це ще побачимо. У мене є для тебе випробування. Якщо впораєшся - прийнятий на роботу. Ні, вибач. 

- І що ж це за випробування? Я згоден абсолютно на все...

...................................................................................................................................................................

Квітка

Добрі люди забрали квітку з морозу й дбайливо посадили в кімнаті, сплели красиве кашне, натопили камін. Квітка зігрілась, почала розпускати червоні пелюстки, але ті не слухалися - потроху осипались. Спочатку квітка уважно слухала казку сімейного вогнища, а згодом почала засинати. Снити в лузі, сміятися з сонцем, цілуватися з вітром. Прокинулася опівночі від того, що хтось нещадно смалив цигарками. Від чаду згубила ще кілька пелюсток. Напівсонна, знесилена, звела очі в нічне вікно, у якому бився об шибу вітер. Таки знайшов свою подружку. Веселу квітку, яка дзвінкіше всіх сміялася, замріяно дивилася в небо, пахла весною. По-хуліганськи вітер розбив холодне скло, впускаючи квітці морозний кисень. Та вже ледве підвела голівку. Закоханий вітер пустився її ніжити, цілувати, дмухати в тендітно-бліде обличчя. Дихнувши на повні груди, квітка усміхнулася й потяглася було в стрімкі обійми, але її стомлені очі заплющувалися, вії серпанком нічної вуалі вкривали знесилені щоки. Напівпритомна, впала йому на коліна. Витривалий мандрівник вітер плакав солоним дощем...
- Згадай, як ти уміла сміятись. - Він їй співав красиві пісні.
Усе, що вона встигла сказати:

"ЕтноЗима"

У різдвяні свята все можливо, навіть побачити зірку вдень. Що може бути кращим від читання книги?.. Хіба що знайомство з її автором, тепле, безпафосне, щире й відверте. Саме таке враження справила на мене презентація книги Зірки Мензатюк "Таємниці козацької шаблі". Дехто скептично ставиться до сучасної літератури. І дарма. Оскільки теперішнє - це час нашої впевненості. Жити треба сьогодні, зараз. Звісно, можна почекати століття, аби перевірити, чи стане белетристика класикою. Ось тільки... Тож це суперовськи класно, що є сучасні українські письменники. 

Похмурий суботній ранок змінив підйом на фунікулері. Над Дніпром лунав спів. У Михайлівському встановлено рекорд найдовшого звучання колядок і щедрівок. Фруктовий чай. Із неба сніг. Енергетика храму. Етнозима. Зала Богословської академії не була переповнена - завітали справді охочі. Зірка Мензатюк прийшла заздалегідь, аби "вивчити" свою аудиторію. У погляді тепло й щира, майже дитяча усмішка. Невимушено спілкується з присутніми. Згадує, як почала писати. Зрозуміла, що має стати письменницею в 2 класі, коли "страждала" від перших переказів. Понад усе любить подорожувати, тому й обрала професію журналіста. Яка країна найцікавіша, найпривабливіша? Напевне, та, яка береже своє минуле, свої таємниці, замки, палаци, храми. Сміючись, згадує, як одного разу на екскурсії за кордоном запитала в гіда, чи є в замку привиди. Усі уважно подивилися на неї. Начебто доросла поважна пані. Мабуть, дитячим письменникам за щирість дарована здатність зазирати в дивокрай дитинства будь-коли. І чим частіше вони своїм даром користуються, тим цікавіші тексти виходять з-під пера.

Сніжинки

З різдвяного неба летіли білою вуаллю сніжинки. Наче літні метелики, поспішали до ліхтарів, де творилося справжнє диво - в обіймах з вітром-хуліганом кружляли маленькі красуні під спів колядників. Старе кіно: чорна ніч і білі сніжинки. Стрічка, яка пахне мандаринами й гілочкою ялинки, від якої трохи зимно. Фільм, який дивляться із захопленням діти, поки одна зі сніжинок не впаде в око. Легко й безтурботно кружляли тендітні танцівниці - ще б пак, їм випав казковий різдвяний політ, ніч, коли небо чує всі бажання. "Я хочу стати крижинкою, щоб зранку сонячне проміння мінилося зайчиками", - сказала одна сніжинка. "А я мрію перетворитися на росинку й напоїти перший пролісок", - прохрипіла трохи застуджена друга. "А я... я не хочу взагалі падати..." - ледь чутно прошепотіла третя. Тієї ж миті стрімкий вітер підхопив граційних віртуозок і поніс то вище дахів, то вище хмар. Вітер стукав у шиби вікон, задував свічки, холодив чай - розважався, як умів. Сніжинки сором'язливо сміялися й продовжували танцювати. Новий друг відчинив для них вікна квартир. Довго затримуватися не можна - заплачуть і розтануть. Скажено хурделицею проносилися вони з квартири в квартиру, лишаючи по собі морозне вітання. Аж доки не почули легеньке схлипування з кімнати. Вітер таки добешкетувався, розбив шибку, розбудив дитину і ... гайнув у поле. Але завії цієї ночі серед поля не буде - сніжинки лишилися тішити налякану дівчинку. "Хто ви?" - спитало дитя. "Ми твоя казка". І сніжинки заспівали колискову про котика, ніжно кружляючи над щічками дівчинки. Лоскотали її носика, гойдалися на віях. Спочатку злякана, потім здивована, малеча заспокоїлася й заснула - вона потрапила в справжню казку. У кімнаті пахло ялинкою й віяло теплом від каміну. Щічки дівчинки пащіли рум'янцем. А сніжинки почали танути першими сльозинками. Одна впала росинкою на чоло дитини - ніколи не сумуватиме тепер, не думатиме про погане. Друга до ямочки на щічці притулилася - усміхатиметься дівчинка чарівно, і світ їй відповідатиме тим же. А третя лише до мізинчика дістала, але слізкою кришталевою аж до серця потрапила. Зросте дівчинка не крижаною, а справжньою, доброю, бо життя - це казка, яку кожен пише сам... Увечері мама здивовано дивилася на донечку, що завмерла під ліхтариком, розглядаючи снігопад. Очі дівчинки промінилися якоюсь сакральною дитячою мудрістю - казкою. Мама довго розгублено чекала...

Життя з чистого аркуша, або етюди останнього дня осені

Просто етюди, жодних коментарів, ніякої цензури, лише потічки талого снігу...

Чи замислюємося ми над тим, як живемо? Чи кожного дня повністю автоматизовано виконуємо систему дій, в очікуванні, що колись усе це зміниться. Переважна більшість людей, які нас оточують, саме так і живуть, навіть не намагаючись зробити щось для того, аби змінити себе,  почати життя з чистого листа. Можливо, вони бояться змін, а можливо, вже змирились із сірою буденністю, що їх оточує.Якщо людина за день не дізналась для себе нічого нового, вона даремно прожила його. Цікаве і сповнене яскравих барв життя може початись лише для тих, хто не застряг у павутинні буденності, а кожного дня прокидаеться з бажанням по-новому дивитись на світ, увесь час рухатись та не опускати руки після чергової невдачі, адже спроби знайти своє місце в цьому житті можна порівняти з лотарейними білетами, хтось виграє джекпот з першого разу, а хтось після двадцяти спроб не отримує нічого, але шанс виграти завжди більший у того, хто більше ризикує. А ті, хто опускають руки після декількох невдач, так і не дізнаються, наскільки вони були близькі до своєї мети.

Респект від учительки

Майже три тижні не бачила своїх учнів. По-різному складалося їхнє навчання. Учителька десь, не бачить, не чує, не знає). Але незважаючи на це, діти встигли досягти успіху. У телефонному режимі ми спілкувалися, готувалися, писали статтю. Хочу подякувати Дзюбі Ростиславу за інтерактивний режим роботи, участь у конференції. Я пишаюся тобою, Росте! Зростай! Вірю в тебе!!! 

"Приємно відзначити, що серед найкращих знавців української мови учень 10 класу Сватівської ЗОШ № 2 Ростислав Дзюба, який писав диктант разом з учасниками Всеукраїнської конференції „Слобожанська беседа”, що проходила цього дня в університеті".

Дім... милий дім

Останні штрихи до моєї педагогічної повісті, які неодмінно втіляться в цілісність. Багато вражень, відчуттів... Як же мало ми, педагоги, насправді знаємо одне про одного, як не вистачає нам неформального спілкування. Особисто я відкрила для себе живий, активний методичний обмін не тільки на уроці, за столом, партою, у школі, а й у музеї, кав"ярні, високо в горах, ошатних замках і палацах, при канделябрах і свічках. Це переконує, що Учитель - жива людина, цікава, яскрава, харизматична, а не наглядач у спідниці чи краватці. Саме такими виявилися педагоги Гусятинщини. Вразили своєю молодістю, енергійністю й увагою очільники району, гармонійне поєднання молодості й досвіду. Де б не опинилася, скрізь відчувала себе комфортно й затишно... Інакше й бути не могло - це МОЯ КРАЇНА.
Дім... милий дім... Прокидаюсь, а не вистачає-таки Увисли). Занадто рано розбудило сонечко, бо я на Сході, а увечері здається, що день минув зашвидко, бо я не на Заході... 

Останній листопад

Так складно, коли настає час іти. На що важче наважитися: піти чи залишитися. Осінь у листопаді стає зовсім самотня...Наче ще її час, але відчуває, що всім набридла.  Філігранне тіло понівечила анорексія - тепер і жовта, і червона сукні не тримаються навіть  на плечах. Від повіву вітру вона вся розсипається на уламки й з останніх сил намагається зігріти себе власними обіймами. У старій нафталінній скрині знаходить довгу чорну сукню - не ходити ж голій.  Але навіть маленький комірець на її худій шиї перетворюється на відверте декольте, від якого мерзнуть легені. Ох, цей кашель.  Осінь ховається від людей, які нещодавно фотографувалися в її листі, малювали пейзажі, а тепер безсоромно жадають снігу. А вона... Вона і рада б піти - ось тільки час не вийшов. Для чогось вона має бути. Ховається в закутках міста й потайки пише вірші, які ніколи ніхто не прочитає. Уже відлетіли її птахи, яких так довго годувала хлібом. Сама не їла - їм віддавала. Думала: не полишать на самоті, візьмуть на крила. Наївна осене, нікому не вір, навіть собі. 

У кожному місті є архаїчні руїни - саме там удень спочиває осінь. Між камінням, що береже таємничі зустрічі, зізнання, зітхання, цілунки...  Вона дрімає зовсім трішки, а потім прокидається і плаче. Пада дощ... Прямо в декольте її сукні, шпильки не витримують, і волосся по-відьомськи сиплеться по плечах. Очі міняться. Дощ змив зелень, лишивши жовтий нездоровий блиск.

Уночі осінь бере скрипку й жалібно грає, аж струни рвуться, а з пальців сочиться зовсім бліда кров. Вона вже не може співати - голос захрип, пропав. Жадає танцю. Але її ніхто не запросить. Навіть листочки не прилетять до неї. Вони просто килим під її босими ногами. Перехожі безжально топчуть зів"яле змокле золото, а осінь, ніби на пуантах, ледь чутно ступає балериною. Вона не в змозі повернути листочкам життя, а собі молодість. Вони відродяться навесні, а вона вже витратила всю свою косметику. Лише чорна сукня мається на її тілі. А губи після червоної помади бліді-бліді...

Звуки осінньої скрипки затихають уранці. Останнє листя доткало барвисту ковдру для землі. Замість дощу, випав перший лапатий сніг. Як же всім сподобався він... Лише дивна жінка з розкуйовдженим рудим із пасмами сивини волоссям та в старомодній чорній сукні ще й босоніж шла невідь куди. Це була осінь. Її час ще не вичерпано, але...Так часом буває, доводиться йти раніше, ніж... Осінь горда, вона не проситиметься лишитися. Зовсім змерзла,  знайшла прихисток в уламках старого замку. Під грудою каміння набачила, залишену підлітками пачку сигарет. Спробувала запалити, але цигарки були відсирілі, та й запальничку де взяти. Згорнувшись клубочком у чорну сукню, осінь вичікувала ночі. Вона піде, щоб ніхто не чув і не бачив. Дочекавшись місячного проміння,  розбила об першу кригу скрипку, щоб більше  не чутно було її меланхолійної  музики. І лише срібний місяць бачив, як тонесенька жіноча тінь пішла в нікуди, не лишаючи по собі й сліду...

Привіт додому

На Тернопільщині канікули, а мої енерджайзери уже вийшли на навчання. Тут вітер зриває останнє листя, а вдома сніг. На серці щось неспокійно. 3 тижні без класного керівника, учителя-предметника. Мої дорогі діти, дуже сумую за Вами, хвилююся. Не бійтеся писати й телефонувати мені. Завжди підтримаю, щоб там не було. Доведіть учинками, що Ви дорослі. Успіхів. Цікавих уроків. ЛЮБЛЮ!!! Я)))

Етюди до педагогічної повісті

Експозиція

Сьогодні відбувається реформа освіти. Від учителя очікують змін, креативності, мобільності, сміливості, упевненості у своїх силах і можливостях, готовності до експериментів. Тому з ентузіазмом долучилася до проекту «Змінимо Україну разом». Навіть вирішила написати таку собі педагогічну повість на основі вражень, з етюдами до якої знайомлю Вас.

 Тож місце розвитку подій – село Увисла Гусятинського району Тернопільської області, яке черпає свою історію ще з 14 століття... Відтак зовсім не засмучуюсь, що не потрапила до файного міста Тернополя. Тут по-осінньому дихає історія, скрізь зачаївся спокій, а люди сприймають як рідну. 

Проект "Змінимо країну разом". Підготовка. Передчуття

Під час серпневої конференції в Сєвєродонецьку Голова Луганської обласної державної адміністрації Ю. Г. Гарбуз запропонував міністру освіти Л. М. Гриневич педагогічний експеримент - обмін учителями Луганщини та Львівщини й Тернопільщини. Так зародився проект "Змінимо країну разом", мета якого полягає в тому, що на  місяць педагоги опиняться в іншій області,  навчальному закладі, де  будуть ділитися досвідом, працювати з дітьми. 

Луганську область представляють 50 педагогів, серед яких учителі української та англійської філології, початкових класів й історії. Серед них я. Потрапила до Тернопільської області. Жодного разу там не була. Цікаво...

Передчуття... Напередодні нового навчального року з колегами забави ради мріяли про те, чого хочемо. Вони вчора озвучили мої слова (сама встигла забути): "Хочу, щоб життя змінилося!" Думка матеріальна, що не кажіть. Зміни не забарилися.

 Насправді добре усвідомлюю велику відповідальність, покладену на мене. Я предаставник Сходу, де відбувається АТО, де, як багато хто вважає, майже не говорять українською мовою. Хочу розвіяти ці стереотипи: Луганщина - це Україна.  Познайомитися з колегами. А найбільше - поспілкуватися з дітьми. Багато планів. Нехай здійсняться. 

Сьогодні був останній навчальний день, попереду 2 тижні канікул. До останнього не наважувалася розказати дітям... У понеділок була на нараді, приходжу у вівторок до школи - на столі букет жоржин, а семикласники обіймають і говорять, що день без класного керівника видався тижнем. Одинадцятикласники обіцяли здійснювати мрію - показувати вистави щоуроку. Вибачте, 10-А, Вам сказати не встигла... Виявляється, не лише я прив"язуюсь до них, а й вони до мене. Не зважаючи на це, упевнена, що новий учитель, який приїде на моє місце, неодмінно сподобається учням, а вони - йому: інакше бути не може. 

Осінь від кутюр

У жовтні осінь по-особливому смілива. Вона шокує перехожих своїм відвертим убранням від кутюр: то літню мережану сукню одягне з теплими чоботами, то босоніжки під пальто з хутром, а то зовсім без взуття стрибатиме по калюжах. "Кохаєш мене, люби й мою парасольку!" - знущалася осінь над поривистим вітром. А той просто вирвав стару парасолю й затулив нею сонце.
Заплакала осінь... Густий серпанок косметики поплив по її обличчю, ніжні пастельні тіні посипалися до ніг, відкривши вечору темні синці під очима. Ниточками легкого павутиння лягали на її обличчя перші зморшки, сором"язливо ніяковіли в куточках очей і губ. А червона помада останніми маками зацвіла на сукні. Як роздягнене безлистяне дерево, змокла осінь ховалася у двориках. Дивилася на закохані пари, що цілувалися в під"їздах, на хлопчаків-хуліганів, що вчилися вперше палити.
Осінь була смілива, допоки трималася за парасольку, а тепер їй вогко й холодно. Вітер її не любить, він гуляє на волі, розсипає листя, старанно зметене в купи.
Осінь довго на зупинці чекала свій червоний лондонський автобус, але той так і не приїхав, а на жовте таксі в неї не було грошей.

Учителька

Добігає до кінця день, коли вітають учителів. Хтось святкує, хтось ні, хтось вітає, хтось ні. Хто ж вони такі вчителі, за гендерним законом переважно вчительки?) Ті, що знають "Полліанну" майже напам"ять й уміють радіти всьому. Не вірите?..

Коли Ти вчителька, поспішаєш на роботу зранку і тут твої високі підбори застрягають на мосту, то не повернешся  додому перевзуватися, бо ж перший урок, а від усієї душі зрадієш, що тепер зможеш відчути й пояснити, як це "я тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках віднесу".

Якщо Ти вчителька і восени втратила голос, то не побіжиш турбувати лікаря, натомість радітимеш можливості досконало опанувати ІКТ, акторську техніку пантоміми. 

Якщо Ти вчителька і шукаєш цікаве вечірнє дозвілля, то краще зошитів із маленькими шедеврами не знайдеш.

Якщо Ти вчителька і вийшла з друзями на прогулянку, то вони нервуватимуть від десятого "добридень!", а ти щиро радітимеш, бо це ж твої діти.

Музика осені

Осінь - вишукана пані-інтригантка бальзаківського віку. Вона закохана в музику, бо в ній тоне печаль. Спочатку чорною кицькою босоніж ступає поруч із літом, не помічаючи його втечі. А потім, залишившись сама,  імпровізує - грає джаз, бавиться в золотому павутинні. Осінь щаслива. Весело кружляє на високих підборах, збиваючи витонченими довгими пальцями перше листя. Натанцювавшись, безсила, падає на килим під ногами й тихенько співає вокаліз. Її чує лише вітер. Він гамує перші схлипи. І осінь засинає зовсім змерзла від майже морозного подиху ночі. 

На ранок вона прокинеться геть застудженою, буде голосно кашляти і чи то плакати, чи то страждати від нежитю. Аби ніхто не зрозумів і не спитав  зайвого, ранком піде дощ. З червоною парасолею та в золотому шалику осінь скажено танцюватиме фокстрот. Листочки не втримаються і закружляють з нею. Але чарівний листопад триватиме недовго. Занадто хвора й виснажена вона.

 Довгими сирими вечороми осінь ткатиме ковдру із зів"ялого листя, дбайливо переплітаючи колір сонця й любові. Нарешті вона зігріється, снитиме квітами і ягодами. Та тільки зранку, коли залунає вальс, у неї зовсім не лишиться кавалерів: з усіх сплела ковдру. А О"Генрі не лишив для неї останній лист.

Буктрейлер як форма реклами

Уявити сучасне життя без реклами не можна. Умикаємо телевізор, заходимо в інтернет - і в потоці інформації звідусіль лине маркетингова пропозиція. Ураз тобі стає потрібно все. Хочеться, щоб ширився попит і на інтелектуальну продукцію, зокрема книги. Нещодавно апробували новий вид домашнього завдання з 10 класом - створення буктрейлерів за прочитаними творами. Перші спроби - реклама роману Стендаля "Червоне й чорне". Помилки свідчать про дитячу творчість, а не сліпе копіювання зразків з інтернету. 

Листи миру

Ми любимо листуватися. Торік шестикласники спілкувалися з однолітками з Полтави, а дев"ятикласники - з Хуста. Сьогодні  до школи надійшли листи миру від діток з Кам"янця-Подільського, на світлинці 7-Б радіє своїм. Дякуємо Вам, Наталіє Рудницька, за увагу. Особисто від мене за теплі слова. 

Мир для нас не просто слово, а найзаповітніша мрія. Зичимо мирного життя всьому світу.

Ми неодмінно напишемо відповіді й продовжимо знайомство. А ще колись приїдемо на екскурсію до Вашого  мальовничого краю, аби помилуватися неперевершеною архітектурою та поспілкуватися з новими друзями наживо.

Вистава, замість контрольної роботи (шкільна драма на одну дію)

Дійові особи:

Учителька

Внутрішній голос учительки 

11-А

Дія шкільної драми відбувається на 7 уроці. Останні дні вересня. Дощить. Сиро. Холодно. У вчительки зарубіжної літератури передбачена контрольна робота з теми: "Нова драма початку ХХ ст.". Щойно до неї в гості завітала студентка-практикантка, яка практикувала ще торік, Манько Альона. Щирі вітання, Альоно, зі вдалим вступом до аспірантури.  Від тої практики залишилося спілкування, дружба, спільнота книгоманів. Альона не просто зайшла в гості, а ще й принесла з собою нові книги. І хоч учителька говорила, що нічого не встигає, обидві прекрасно розуміли, що тексти  будуть прочитані найближчим часом. Відтак перед 7 уроком думки вчительки були далеко вдома, біля сірого пухнастика, філіжанки запашної кави й ... нової книги... Купа тестів у руках. Шалик з метою зігріти голос. Пошуки 11-А. Невже прогуляли? Нарешті... Сюрприз)

11-А: Ми Вас сьогодні запрошуємо до театру. Ви ж мріяли, правда? Пропонуємо І дію драми "Пігмаліон".

Учителька (збентежено): Але ж у нас контрольна робота?

Внутрішній голос учительки (змерзло, хрипло): Ти ж, правда, про це мріяла. Дозволь їм... Звідки вони знають про твої мрії? Невже відчувають?

Учителька: Домовились. Театр так театр.

11-А: А контрольна скасовується чи відтерміновується?

Учителька: Спочатку виставу подивимося.

Внутрішній голос: С-К-А-С-О-В-У-Є-Т-Ь-С-Я!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

У Давній Греції всі ролі виконували чоловіки. Сьогодні ситуація змінилася кардинально. Щоб було зрозуміло, чоловічі ролі виконують ті, хто в капелюшках. Але все одно в джазі не одні дівчата. Приємно! За щиру репліку: "Я слова забув!" - можна взагалі півжиття віддати))). Актори-аматори вражають щирістю, старанням, декораціями) "Пігмаліон" таки зазвучав по-новому. Учителька в захваті.  Аплодисменти. Завіса. Обговорення.

...................................................................................................................................................................

З глядачами обговорили відкритий фінал інтелектуальної драми. Цікаво, що покоління-некст уважає, що Шоу не відтворює міф про Пігмаліона, а дискутує з ним. Професор Хіґінс зовсім не закоханий в Елізу Дулітл, а лише має до неї професійний інтерес. За результатами соцопитування, кохання між  квіткаркою і професором можливе лише як один відсоток із 20 можливих. На думку більшості, ці двоє більше ніколи не зустрінуться. Така романтика 17-літніх))). Але ж драма інтелектуальна. Отже, вони мають право на своє прочитання.

P.S. А завтра на вчительку чекає "давньогрецька" версія "Лялькового дому")))

................................................................................................................................................................

Внутрішній голос: Дякую, 11-А, що нарешті здивували. Інтуїтивно здійснили мрію.

11-А: То контрольної завтра не буде?

Учителька: Звісно, буде.

11-А: За жодної умови?

Учителька: Хіба що акторами будуть усі...

Велике кіно в маленькому місті

Виявляється, українське кіно існує. Якісне, високе, ментальне. Таке, що змушує мислити, викликає катарсис. У п"ятницю після уроків ми побували в кіно. Сьогодні на уроці задала добровільне завдання - написати відгук про побачений фільм. І ось уже не забарився перший. Хай живе інтернет!) Ділюся враженнями тінейджерів від імені учня 10-А класу  Цикала Станіслава.

Нещодавно я відвідав кінотеатр, де подивився  фільм "Гетьман". В український широкий прокат стрічка вийшла 29 жовтня 2015 року.Режисер цього фільму  Валерій Ямбурський. Мені сподобалося кіно. У ньому порушено  багато проблем: політичних, любовних, соціальних. Головний герой  Богдан Хмельницький - великий гетьман України. Саме його постать надихнула режисера зняти цей фільм.Однією із сюжетних ліній була трагічна любов гетьмана до молодої польки Гелени Чаплинської. Іншою - битва українського козацтва з польскою шляхтою. Режисер дає змогу спостерігачу мислити над проблемами 17 століття. Також у фільмі передана атмосфера того часу. Особисто мені,  українська історична драма дала багато знань про  період козацтва.Я рекомендую всім  подивитися його.

 До речі, після фільму я бачив на власні очі Валерія Ямбульського та головного актора, який грав Богдана Хмельницького, - Костянтина Лінартовича. 

Учитель не копіювальна машина!

Я дуже хочу змін, люблю свою роботу, люблю дітей. Але протягом перших трьох тижнів вересня почуваюся копіювальною машиною. Розумію, що педагог повинен оформлювати документацію, тим паче, коли він класний керівник. Але коли звітні папери дублюють один одного, виникає відчуття абсурду. А ще шкода даремно згаяного часу, який можна було б провести з дітьми. Документ, який став для мене каменем спотикання, це журнал реєстрації інструктажів із техніки безпеки. Начебто потрібна справа. Але ж у класному журналі відведено спеціальні сторінки для інструктажів із техніки безпеки. Тобто на практиці виходить так, що класний керівник проводить інструктаж/бесіду, фіксує його/її до класного журналу, а потім ще й ЧОМУСЬ має продублювати все це в додатковий, прошитий зошит, із неодмінно вручну записаними списками дітей для кожної бесіди окремо (до прикладу, в мене 30 дітей у класі). Дивує марність такої праці. Учителька має ще й додаткову юридичну освіту, тому вирішила згадати навички й попрацювати з документом. У нашому випадку це Посадова інструкція класного керівника. Пункт 3 "Обов"язки класного керівника". Підпункт 3.16. Цитую:   "Здійснює інструктаж учнів з безпеки життєдіяльності під час проведення виховних заходів з обов’язковою реєстрацією в класному журналі чи журналі реєстрації інструктажів". Наскільки я розумію написане, то класний керівник має зафіксувати реєстрацію інструктажів в одному з документів. За ступенем важливості, на мою думку, це має бути класний журнал. Чи я помиляюся? Якщо маєте компетенцію в цьому питанні поясніть, будь ласка, учительці. Буду вельми вдячна.

Михайло Коцюбинський - один із найвідвертіших класиків

Щороку на вступних уроках літератури ми говоримо, що таке мистецтво, яке місце посідає література, хто такий письменник. Хто ж такий, той митець, який не боїться перед нами всіма оголити душу, зняти маску стереотипів і моралі й показати свою суть? Пропустити крізь себе дійсність, розщепитися на атоми   в буденності, шукаючи  красу й наштовхуючись щоразу на непорозуміння? Звісно, можна сховатися за вибагливими метафорами, стандартними сюжетами в стилі прет-а-порте, а можна прожити текст. Такий твір не відпустить читача. Як у надщербнуте люстерко, будеш дивитися в нього й перейматися питанням: чи не твоя це історія, чи не дежавю. Для мене одним із таких авторів в українській літературі є Михайло Коцюбинський. Сміливим подихом імпресіонізму він розбудив наш модернізм. Квітка в петлиці на кшталт  Оскара Вайльда й тонке відчуття естетики. 

Ми знайомі з творчістю Коцюбинського переважно зі шкільної програми. Це повість "Тіні забутих предків" та новела "Інтермецо". Але мене причарувала новела "Сон", у якій криється сутність, напевно, кожного з нас. Людина розумна, отже, раціо супроводжує нас скрізь. Диктує умови життя, визначає категорії "добре й погане". Може, ми, як той Сізіф, в"язні свого розуму. Але знаєте, навіть Сізіф мав кілька хвилин волі. Коли спускався з гори. Тут йому ніхто не указ. Нехай мить, але вона того варта. За версією новели, кожен із нас має своє інтермецо - це сон, за який ми не можемо відповідати, у який ніхто не спроможен утрутитися, змінити...