Добрі люди забрали квітку з морозу й дбайливо посадили в кімнаті, сплели красиве кашне, натопили камін. Квітка зігрілась, почала розпускати червоні пелюстки, але ті не слухалися - потроху осипались. Спочатку квітка уважно слухала казку сімейного вогнища, а згодом почала засинати. Снити в лузі, сміятися з сонцем, цілуватися з вітром. Прокинулася опівночі від того, що хтось нещадно смалив цигарками. Від чаду згубила ще кілька пелюсток. Напівсонна, знесилена, звела очі в нічне вікно, у якому бився об шибу вітер. Таки знайшов свою подружку. Веселу квітку, яка дзвінкіше всіх сміялася, замріяно дивилася в небо, пахла весною. По-хуліганськи вітер розбив холодне скло, впускаючи квітці морозний кисень. Та вже ледве підвела голівку. Закоханий вітер пустився її ніжити, цілувати, дмухати в тендітно-бліде обличчя. Дихнувши на повні груди, квітка усміхнулася й потяглася було в стрімкі обійми, але її стомлені очі заплющувалися, вії серпанком нічної вуалі вкривали знесилені щоки. Напівпритомна, впала йому на коліна. Витривалий мандрівник вітер плакав солоним дощем...
- Згадай, як ти уміла сміятись. - Він їй співав красиві пісні.
Усе, що вона встигла сказати:
