Літературна кав’ярня

 Зробімо зупинку. День був важкий. Заваримо каву, потонемо у вишуканому львівському ароматі, а за вікном хай хоч "дощ паде", хоч сніг. Головне обрати правильну книгу...

Для зручності Вашого читання

 продовжую вести сторінку у зворотньому порядку

Хочу поділитися з тобою відчуттями щодо книги, яку саме зараз читаю. Чи діагностував ти хоч раз свій IQ? І що? Це якось позначилося на твоєму світосприйнятті? Ми homo sapiens, чи зобов"язує це до чогось? Довкола скільки людей хизується своїм розумом, демонструє високий інтелект. Цікаво стало, а чи є тест, яким вимірюється коефіцієнт людяності? Навряд чи... Історія, розказана американським письменником Деніелом Кізом, спонукає замислитися над простими речами, які ми забуваємо в гонитві за підкоренням псевдоінтелектуальних вершин. Почитай зі мною "Квіти для Елджернона" (між іншим, Елджернон - це щур, дуже милий і  розумний))))

"Минулої ночі я чув уві сні, як мама кричала на батька та вчителя в початковій школі 13 (перша моя школа, з якої вони мене перевели до школи 222) …

— Він нормальний! Нормальний! Він виросте і буде таким самим, як інші.

Вона хотіла подряпати вчителя, але батько відтягнув її назад.

— Одного дня він піде до коледжу. Він стане кимось. — Вона все ще верещала й учепилася в батька, тож він її відпустив. — Одного дня він піде до коледжу і на когось вивчиться.

Ми були в кабінеті директора, й там було ще багато людей, які здавалися спантеличеними, але заступник директора усміхався й відвертав голову, щоб ніхто не міг бачити його усмішки.

Директор у моєму сні мав довгу бороду, він летів через кімнату й показував на мене.

— Його треба віддати до спеціальної школи. Державної спеціальної школи у Воррені. Ми не можемо тримати його тут.

Батько витяг маму з кабінету директора, й вона все кричала та плакала. Я не бачив її обличчя, але її великі червоні сльози капали на мене… "

Деніел Кіз "Квіти для Елджернона"

 Поговорімо про любов. Ти не проти? Сьогодні натрапила в соцмережі на такий пост: 

Зверніть увагу на кількість лайків та репостів. Молоді подобається... Що подобається? Чи не викреслюємо ми любов з нашого життя, не знецінюємо її? А що буде, коли вона піде, щоб не повернутися ніколи. Пропоную прочитати один із найкрасивіших, як на мене, романів про кохання. Висота почуттів дорівнює чистоті дитячої сльози. Почитай зі мною Ремарка. "Три товариші". Дружба. Любов. Кохання. Гонки. І передчуття війни... 

   - Пробачте, будь ласка, - втрутився я нарешті. - Ми не бачили, що ви були в машині. А то б ми такого не виробляли. 
   Дівчина глянула на мене. 
   - А чого ж би й ні? - сказала вона спокійненько якимсь несподівано глухим голосом. - Нічого поганого в тому не було. 
   - Поганого, може, й не було, але ж було це й не зовсім чесно. Наша машина може давати кілометрів двісті. 
   Вона трохи схилилась і сховала руки в кишені пальта. 
   - Двісті кілометрів? 
   - Точніше: сто вісімдесят дев'ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, - раптом випалив гордо Ленц. Вона розсміялась. 
   - А ми думали - так щось шістдесят-сімдесят... 
   - Бачите, - сказав я, - ви ж цього не могли знати. 
   - Ні, - відповіла вона, - цього ми справді не могли знати. Ми гадали, що бюїк удвічі бистріший за вашу машину. 
   - Так, - я відштовхнув ногою якусь гілку, - а виходить, що ми мали величезну перевагу. А пан Біндінг, мабуть, розсердився на нас. 
   Вона знову засміялась. 
   - На якусь мить, це так. Але ж треба уміти й програвати, а інакше як же тоді й жити.

Е.М. Ремарк "Три товариші" 

Привіт! За вікном спекотне літо 2015 року, зварила собі каву й прийшла поспілкуватися з тобою. Я люблю літо. А ти? Усі обговорюють спеку, але мені значно важче пережити холод, бо мороз пробирається крізь шкіру й сковує навіть кістки. Отак я сильно мерзну. А зараз тепло. Тож давай радіти. Літо тільки починається, і в нас попереду відпочинок. Що ти робиш під час літньої сієсти? У тебе є сієста? Така мила іспанська традиція... Я читаю. Сьогодні хочу порекомендувати Рея Бредбері. Щоправда ми його вже читали, але це зовсім інший настрій. Отже, "Кульбабове вино". Не знаю, чи ти повнолітній. Але ж вино з кульбаб)

"Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні як ніч сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами...

А тепер на нього чекало звичне діло.

Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, разом з батьком, матір'ю та меншим братом Томом, а вибиратися темними крученими сходами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія серед громовиць і примар, щоб прокинутись удосвіта, поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і взятися до свого заповітного чаклування".

Рей Бредбері "Кульбабове вино"

Хочеться трішки українського катарсису. Від кави швидко калатає серце. Заварила чай з мелісою, лимоном і додала до нього лід і мед. Ти знаєш, це смачно. Сьогодні вечір присвячений сучасній українській літературі. Широкої популярності набув роман - сімейна сага "Солодка Даруся" Марії Матіос. Текст не залишає читача байдужим, дозволяє доторкнутися до свого інтимно-ментального, відчути катарсис. Хочеш пройти процедуру духовного очищення -  читай... Я ось зараз якраз читаю - тож приєднуйся.

"А най мій язик чиряки обсиплять, яке дурне сказала!

…А Солодка Даруся сидить у квітнику між айстрами, у трьох кроках від Марії з Василиною, заплітає—розплітає давно поріділу сиву косу, слухає незлобну розмову про себе, і лиш тихо усміхається.

Вони таки не мають смальцю в голові а Бога в череві, її сусіди, бо думають, що вона дурна. А Даруся не дурна — вона солодка.

Ну, то й що, що коріння жоржин загортала в ковдру? То було якраз тоді, коли сніг зійшов, а морози іще не попустили. Даруся роздавала по селу квіти, бо так багато їх викопала восени, що більше, ніж барабуль у пивниці було. Ото й понесла до хатів, коло котрих ніколи не цвіли квіти. Чи була би несла голе коріння в таку студінь? Васюта чомусь не носить свого онука в садок у одних штаненятах, а лиш загортає в коцик, а вже тоді бере на руки та й колише крізь село. То ж така сама дитина, як жива квітка.

Даруся сидить на теплій, іще майже літній землі, гладить веселі голівки айстр, куйовдить долонею запашні кучері, говорить до них, розказує, що хоче, сміється — і що ж тут такого дурного?"

Марія Матіос "Солодка Даруся"

Давно не була тут. Ти запитаєш "чому". Бо не знаю, чи є тут ти, хтось. Віртуальний світ дивний виявляється якийсь. Аж сьогодні запитали, чому не оновлена кав"ярня. І справді чому? Відтак сьогодні другий день літа. З нетерпінням очікую відпустку. Складним виявився цей рік напрочуд. Але літо - це воля, змога для вчителя забути, що він вчитель. Тому у нас з тобою  сьогодні вечір свободи і рок-н-ролу. Читаємо Селінджера. "Ловець у житі". Обіцяю, вечір марудним не буде...

 "О, забув сказати: мене ж виперли зі школи. Після різдвяних канікул моя наука кінчалась — я провалився з чотирьох предметів і взагалі не «виявив старанності» й т. ін. Сто разів мене попереджували, вмовляли взятися за розум — особливо серед чверті, коли мої старі приїздили на розмову з каналією Тернером, — але я не послухавсь. І вилетів зі школи. У Пенсі хлопці вилітають частенько. Того ж у них там і така висока академічна успішність. Що правда, то правда".

Джером Селінджер "Ловець у житі"

Сьогодні 10 травня. Дивлюся фільми про війну, слухаю пісні, думаю про дідів-прадідів, а також про сучасність. Поруч із моїм будинком знаходиться госпіталь для військових. Щодня бачу чоловіків із дитинними очима та забинтованими кінцівками. Війна... Скільки жахіть, страхів живе в цьому слові. Скільки абсурду, хаосу й зла, накопиченого століттями, проривається в певному місці на Землі. Вічність плаче, а люди гинуть. Військові й цивільні, дорослі й діти. Чи думали ми, що в ХХІ столітті це лихо подивиться в очі нам, цивілізованій без"ядерній  країні, що знаходиться в центрі Європи? Війна не романтика, війна не міф. Про неї маємо знати і читати. Цими травневими днями, що напоюють квітом, зелом, війна видається найбільшим людським  безглуздям, проти якого постає сама природа. Нехай ця ювілейна весна поверне мир. Тільки минулого року ми зрозуміли, що мирне небо насправді не стереотип, а найбільша святість, благо, на яке не має права зазіхати ніхто.  Нехай повернуться додому солдати - їхнім рідним доведеться опанувати професію післявоєнних психологів (бо в нас таких немає), аби не стали герої  "поколінням втрачених". Краще хай будуть науковцями чи поетами, справжніми чоловіками, батьками. Сьогодні читаю Ремарка - приєднуйся. "Час жити і час помирати". Навесні час жити!

— Раньше дома и улицы были залиты светом, — сказала она, — и мы воспринимали это как нечто вполне естественное. Все к нему привыкли. И только теперь понимаешь, какая это была жизнь…

Гребер поднял глаза. Небо ясное, безоблачное. Подходящая ночь для налетов. Уже по одному этому она была для него слишком светла.

— Затемнена почти вся Европа, — сказал он. — Говорят, только в Швейцарии по ночам еще горят огни. Это делается специально для летчиков, пусть видят, что летят над нейтральной страной. Мне рассказывал один, он побывал со своей эскадрильей во Франции и в Италии, что Швейцария — какой-то остров света — света и мира, — одно ведь связано с другим. И тем мрачнее, точно окутанные черными саванами, лежали позади и вокруг этого острова Германия, Франция, Италия, Балканы, Австрия и все остальные страны, участвующие в войне.

— Нам был дан свет, и он сделал нас людьми. А мы его убили и стали опять пещерными жителями, — резко сказала Элизабет.

Е.Ремарк. "Час жити і час помирати"

Давно вже не заходила сюди випити літературної кави. І ось нарешті вільна хвилина... Хочеться читати щось важливе, а потім довго думати про це. Як ти ставишся до утопій? Я вже якось збилась: ми на ти чи на Ви? Але про утопії краще: вони так важливі сьогодні, коли зовсім поруч намагаються будувати новий світ суцільної справедливості. Та мова навіть не про це: література - не політика. Справа в ідеалах, цінностях - справжніх і псевдо, фарисейських. Мова піде про Рея Бредбері і його роман-антиутопію, засторогу людству  "451 градус за Фаренгейтом".

"Дівчина перестала всміхатися.

- Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!

- Ні, ні,- заперечив Монтег.- Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав... Добре, що запитали.

- Поговорімо про щось інше. Ви нюхали коли-небудь опале листя? Знаєте, чим воно пахне? Корицею! Ось понюхайте.

- Еге ж, справді схоже на корицю.

Вона дивилася на нього променистими темними очима.

- Як вас усе дивує!

- Просто я ніколи не мав досить часу, щоб...

- А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?

- Так. Звісно,- він мимохіть весело засміявся.

- Ви тепер набагато краще смієтесь.

- Справді?

- Так, невимушеніше.

Він відчув себе якось вільніше і зручніше.

- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...

- За мною в школі не тужать,- відказала дівчина.- Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами.- Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір'ї.- Або ж розмовляти про те, який дивний  світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! бах! бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх,- є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?"

Рей Бредбері "451 градус за Фаренгейтом"

Думати потрібно, інакше це чекає нас...

 

     Сподобалися маки? Це полотно Ван Гога. Улюблений художник. Геній пензля. Особистість, до появи якої дійсність була не готова. Він мріяв бути священиком, як і батько, але його визнали негідним сану. Вважали невдахою. На щирість відповідали цинізмом. Знайомі відверто знущалися, а рідні… завжди жаліли. Це б зламало багатьох, але у Ван Гога була жага до життя.  А в Ірвінга Стоуна є романізована біографія живописця «Жага життя». Її раджу тобі сьогодні… Мистецтво вимагає божевілля… Але воно того варте.

         «Однажды он на большом листе рисовал рубку сосняка: на переднем плане он изобразил одинокое дерево, стоявшее на отшибе у ручья. Один из лесорубов время от времени подходил к нему, глядел через плечо на рисунок, бессмысленно улыбался, а потом громко захохотал. Винсент работал над этим рисунком несколько дней, и крестьянин смеялся над ним все более открыто. Винсент решил выяснить, что же его так забавляет.

– Вам смешно, что я рисую дерево? – вежливо осведомился он.

Лесоруб в ответ опять разразился хохотом и сказал:

– Ясное дело, смешно. А ты, должно быть, дурак.

Винсент задумался на минуту и спросил:

– А был бы я дураком, если бы посадил дерево?

Лицо Крестьянина сразу стало серьезным.

– Нет, конечно, нет.

– А был бы я дураком, если бы стал ухаживать за этим деревом?

– Ясное дело, нет.

– А если бы я собрал с него плоды?

– Ты надо мной просто смеешься!

– Ну, а дурак я или нет, если я срублю дерево, как делают вот здесь?

– Почему же? Деревья надо рубить.

– Значат, сажать деревья можно, ухаживать за ними можно, снимать с них плоды можно, рубить можно, а если я их рисую, то я уже дурак. Правильно ли это?»            

Ірвінг Стоун. "Жага життя". Текст роману 

   Чи знайомі Ви з творчістю Маркеса? Він сьогодні модний. Коли митець помирає, він чомусь одразу стає у стократ популярнішим. Це письменник-містифікація. Наприклад, він сам стверджував, що написав роман «Сто років самотності» з розрахунком привернути увагу до своєї творчості, а саме до повісті «Полковнику ніхто не пише», яку, наче навмисне,  не помічали в літературному світі. Більше того, роман був написаний як заявка на Нобелівську премію. Автор не помилився. Але чи про самотність твір? Критики дискутують. Герої закохані, охоплені  шалом пристрасті й гріха. Маркес ужив в оригіналі слово «солідат». Воно багатозначне. Серед різних його дефініцій найвиразнішою є «неприкаяні». Переклад завжди заважає,  коли читаєш іншомовний текст. Чи не так? Якщо послухати роман мовою оригіналу, звучить музика пристрасті – це танго. А почалося все із гріха – інцесту. Але  пригадаймо Біблію. Якщо ми всі діти Адама і Єви, то виходить, коли закохуємося та створюємо родину, щоб народити дітей, неминуче крокуємо до інцесту. Можливо, роман – нова версія Біблії? Чи гірка іронія автора?  Читати й аналізувати можна безкінечно. Роман для читання на все життя, як мінімум. Читачів часто дратує те, що чоловіків родини Буендіа звали Хосе-Аркадіо й Ауреліано. Але запиши на аркуші імена своїх знайомих і  будеш вражений  різноманіттям.

       Приємного читання. Трішки заздрю тобі, якщо розгортаєш цю книгу вперше…

Маркес. "Сто років самотності". Текст

Добрий вечір тобі. Пізній вечір, а значить, вже вивчені уроки, напевне, і саме час почитати, заспокоїтися, поміркувати. Пропоную сьогодні красиву романтику. Дуже вишукану і ніжну...

        Роман В.Шевчука "Дім на горі" порівняно недавно увійшов до шкільного курсу літератури. Це філігранна історія розкриття жіночої душі, що знаходиться там, десь високо на горі, а також життєпис митця, який прийшов у цей світ як дитина непересічної жінки і демонічного духу. Дивний аромат містики насичує цей текст. То що ж виходить, мистецтво від лукавого?       Дуже  боюся, що тебе злякає обсяг, але ти тільки прочитай це:

"Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукні, хай і довоєнні, одягала кожну й припасовувала. Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно і щоб падало в її кімнату сонце. Траплялося таке здебільшого вранці, коли стара ще спала, тоді й праглося Галі, щоб та спала чимдовше, щоб грали й світилися срібні порошинки в сонячних стягах і щоб ставали її очі із темних голубими. Губи її під той час розквітали, як пуп'янки троянди, а тіло починало пахнути ранковими квітами. Хлопець у таку ранню годину також спав, і вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Підчорнювала брови й шкодувала, що ніс у неї трохи кирпатий. Здавалося, що цей ніс — головна вада її обличчя, тож приплющувала його і пробувала уявити себе із носом прямим і тоненьким. Але тоді її обличчя гасло, і вона милостиво дозволяла своєму носикові задиратися, як собі хоче, — з'являлися тоді на щоках дві розчудові ямки, і вона не могла не всміхатися. "Отака собі Галя!" — казала й тішилася, хотіла ж бо бути отакою собі Галею. В такі хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно ніч, і хоч не була вона короткопам'ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля — постійна темна хмарка серед неба), в ті ранки розвітрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якій небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Відчувала відтак і своє тіло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла її й непокоїла — досить було їй оступитися, коли блукала по хаті, як дізнавала солодкого спазматичного болю; здавалося їй тоді — впливала до неї через вікно повітряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її голубіли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона — їй аж подих забивало від такої зухвалості. Мала почуття, наче стоїть роздягнута, а крізь вікно незмигно дивляться чоловічі очі. Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона — нелегко все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодій жінці із задерикуватим носиком, а ще тій, котра тримає в серці богиню і знає про це".

   Сподіваюся, текст причарував, тож вирішуй: залишатися  на підніжжі гори, чи таки шлях до дому.

В.Шевчук "Дім на горі". Текст

           Про дівчину і ведмедика буде далі...

Отже, В.Домонтович і його роман "Дівчина з ведмедиком". Як я вчилася, на шпальтах педагогічної періодики точилася розмова про можливість включення до шкільної програми цього тексту. Але склалося інакше. Автора називають Сфінксом, Мефістофелем української літератури. Тим більш привабливими й непересічними видаються його твори. Інтерес до Домонтовича невипадковий: захищала магістерську роботу за його романами. "Дівчинка з ведмедиком" привабила легкою бунтівною і в той же час інтелектуальною іронією. Як просто вирішувала складні завдання з хімії головна героїня.

   "В окремій спеціальній шафі зберігаються дитячі ляльки з тих часів, коли Леся й Зина були ще малими дівчатками. Ляльки різноманітні: є пишні в кокошниках бояришні, є просто ляльки як ляльки, з фарфоровими обличчями, жовтим канареєчним волоссям, мережаним убранням і безглуздою блакиттю очей, є Гриць з червоним поясом, а з ним — у вишиваній сорочці Маруся, а більш за все ведмежат, патлатих і кумедних. Ведмежата Зинині.

      Ведмежат мені показує Зина.

      Зина й тепер любить з ними бавитись. Ось і цю хвилину вона виймає з шафи одного з ведмедиків, бере його на коліна, пестить, цілує. У ці хвилини вона здається дівчинкою, тоненькою, синьоокою дівчинкою в довгих панчішках і з руками, вимазаними в чорнило. Дивлячись на Зину, що бавиться з своїм рудим ведмедиком, я думаю, що вона є така, як і належить бути дівчинці з синіми очима в довгих панчішках: з капризами й коверзуваннями, з любов'ю до цукерок, з бажанням, розігнавшись, посковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити та поперекривляти вчителів, з постійним безтурботно-веселим настроєм, коли й гадки немає, що в світі є щось темне, огидне й прикре.

      Хіба ж насправді не такою саме вона й єсть? Зина — зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задерикуватістю. В Зині немає нічого від доброчинности.

      Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, темно-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті: — то Зина. Гарненька дівчина, що з неї не можна не милуватись".
   

     На читача чекає інтелектуальний інтертекст з широким тлом філософських узагальнень або ж проста, але небанальна  любовна пригода. Кожному своє... Приємного відпочинку ...

В.Домонтович. Роман "Дівчина з ведмедиком"

      Уміння піти - то теж високе мистецтво, якого не збагнув навіть Орфей (іти й не озиратися). Так і зима цього року геть забула гордість, стукає не лише у двері, а й в шиби вікон - ніяк не дозволить бідолашній несміливій весні вступити у свої права.Вона загрозливо виє і в нетрі наших душ, заморожує кращі поривання так само безжально, як перші квіти. Такого вечора закрадаються в потаємних кутках оселі дитячі страхи, а рятує книга. Книга незвичайна і надзвичайна, здатна зігріти й захистити, змусити замислитися й збагнути щось важливе, що завжди поруч і водночас украй далеко для нашого розуміння.  Кава теж має бути особлива, з корицею згодиться. Тож, оскільки хуртовина посеред весни, знайомлю з улюбленим письменником і текстом - Еріх Марія Ремарк "Тріумфальна арка". Покоління втрачених і покинутих, таких, які уміли жити і любити, які розуміли, про що писали, оскільки втратили все.  30-ті роки минулого століття - і ми ... в Парижі... 

"Жінка наближалася до Равіка навскоси через міст. Вона йшла швидко, але так, ніби в неї запліталися ноги. Равік помітив її аж тоді, як вона опинилася майже біля нього. Він побачив бліде, вилицювате обличчя й широко посаджені очі. Обличчя було застигле й скидалося на маску. Здавалося, наче в ньому до краплі вичахло життя, а в осклілих очах при світлі ліхтаря відбивалась така порожнеча, що Равік насторожився.
  Жінка пройшла так близько, що мало не зачепила його. Він простяг руку і схопив її за плече. Вона похитнулася і була б упала, якби він її не тримав.
Равік не відпускав її.
— Ви куди? — за хвилю спитав він. Жінка безтямно дивилася на нього.
— Пустіть мене,— прошепотіла вона.
Равік нічого не сказав. Він і далі міцно тримав її за плече.
— Пустіть мене! Що це таке? — Жінка майже не ворушила губами.
  Равікові здавалося, що вона не бачить його. Жінка дивилася крізь нього в порожню ніч. Просто її затримало щось, і вона казала:
— Пустіть мене!"

Він її не залишив, надто холодно й пізно було, а Ви... Але ж це Ваш вечір...

Е.Ремарк. "Тріумфальна арка". Текст

Останні гастролі зими продовжуються. Так шкода квітів, які покрив безжальний сніг. Холоду стало так багато, що він навіть не викликає сміх, і здається, що зима 2015 не закінчиться ніколи. Давай зігріємося кавою...

    А ще такого вечора хочеться читати щось незвичайне. Дуже люблю поезію французьких символістів. Але їх так важко розуміють учні в 10 класі. Дивно. Адже там скільки бунту - він має бути близьким шістнадцятирічним. Давай бунтувати... З Бодлером... "Півсвіту у твоєму волоссі"...

"Дозволь мені довго-довго дихати пахощами свого пишного волосся, дай припасти до його лицем, як припадає той, що прагне, до хвиль струмка; ніби пахучою хусткою, я хотів би обмахуватись ним, щоб розвіяти в повітрі свої спомини.

Якби могла ти знати, що я бачу, що вбираю в себе, що я чую в твоїм пишнім волоссі! Пахощі його, немов музика, ваблять до себе мою душу.

В цім волоссі затаїлась чудова мрія; мені сняться щогли і вітрила; ось бачу я в сні безмежне море; вітер несе мене в чудові краї; чистіша і глибша блакить неба, в повітрі віє пахощами фруктів, листя і людського тіла.

В цім океані волосся мені ввижається затока - там лунають тужливі пісні, там метушливо рухаються міцні люди, що зійшлися з ріжних країв; кораблі виступають своїм тонким і складним профілем всіляких форм на тлі неосяжного, в вічному полум'ї, неба.

Пестячи твоє волосся, я знов переживаю солодку втому тих довгих годин, коли в каюті чудового корабля, на канапі серед квітів мене вколисували хвилі прибою, під гомін свіжих течій в тихій затоці.

В пекучій глибині твого волосся я чую запах тютюну, змішаного з опієм і цукром; чорна ніч його сяє мені безсмертною тропічною блакиттю; а пушок по краях п'янить мене пахощами мюску, смоли і кокосового масла.

Дозволь же мені довше кусати ці важкі чорні кучері; мені здається, що я знищую свої спомини, коли гризу їх, ці гнучкі, свавільні пасма" (переклад М.Вороного).

Сьогодні сніг змінився дощем, можливо, у моїх пролісків ще є час прожити свою весну?.. А ще сьогодні День сміху. Тобі хочеться сміятися? Мені ні. Тому влаштувала собі день містики - відзначаю День народження Миколи Гоголя - читаю "Вій". Приєднуйся... Тут затишно і пахне кавою...

А ще сьогодні лячно, бо ж містика... Страх родом з дитинства, він завжди живе в майбутньому часі. Зверни увагу, ми боїмося того, що буде, нас гнітить незвідане... Гнітить, турбує і притягує водночас, як... містика. Те, що відбулося, припиняє бути страшним, яким би воно не було. Отже,  полоскочемо собі нерви...

Очі відьми, мов зорі, (2)
Її чорні очі, ніби роси прозорі.
Наче морок безодні, (2)
Як той лід холодні, її очі бездонні.
Уночі осінній віє вітер,
На болоті сич старий кричить.
А вранці на покоси вибігає боса
Та розпускає коси,
Росою змиває сльози з очей.

Очі відьми, мов зорі, (2)
Її гіркі сльози, ніби роси прозорі.
Серед хащі могила, (2)
Там згубили люди, кого відьма любила.
Уночі осінній виє вітер,
На болоті сич старий кричить.
А вранці на покоси та вибігає боса,
Росою миє коси,
До лісу квіти носить...

Це текст пісні. Виконавець "Вій". Як бачиш, усе сьогодні

 однойменне.

 "А що, як устане?.." Вона підвела голову...

Він здика глянув і протер очі. Та вона справді вже не лежить, а сидить у своїй домовині. Він одвів очі і, знов жахнувшись, глянув на труну. Вона встала... іде по церкві з заплющеними очима, все випростуючи руки, ніби хоче когось вловити.

Вона йде просто на нього. Злякано обвів він круг себе коло. Над силу почав читати молитви і вимовляти закляття, похоплені від одного ченця, що все своє життя бачив відьом та нечистих.

Вона стала майже на край самого кола; та видко було, що не мала сили переступити його, і вся посиніла, як людина вже кілька днів по смерті. Хома не важився глянути на неї: вона була страшна. Вона клацнула зубами і розплющила мертві очі свої; та, не бачачи нічого, з шаленством — знати було по тому, як затремтіло їй лице, — кинулася в другий бік і, випроставши руки, обхоплювала ними кожен стовп і куток, намагаючись упіймати Хому. Тоді спинилась, насварилася пальцем і лягла в свою домовину".

М.Гоголь. "Вій". Текст

Ну що страшно? Добраніч... Спи, якщо зможеш, а якщо ні, читай...

     Чи любиш ти читати дитячі книги? Як на мене, їх пишуть не лише для юної аудиторії, а й для дорослої. І напевне, особливо для дорослої. Давай поглянемо на життя дорослої людини - воно нудне і передбачуване, увесь його сенс уміщений у гаджетах і девайсах. Чи бачать вічно зайняті   райдугу на небі, а політ зорі вночі? Чи часто можна побачити чоловіка і жінку, що весело стрибають по теплих дощових калюжах? Дорослі говорять, що їм цього не хочеться. Якщо проаналізувати їх  бажання, то мрія - дивитися вічно телевізор, по якому транслюють безкінечний і дурний серіал. Які ж ми нудні, панове. Наш практицизм пригнітив усі прагнення, фантазію, творчість і продовжує форматувати нашу індивідуальність з метою створити шаблон, кліше з награною посмішкою, абсолютно нездатне радіти життю по-справжньому. Пропоную втекти сьогодні у світ дитинства. Випусти потаємних метеликів, яких стереотипи змусили посадити в герметично закриту скляну банку власної скептичної свідомості.

       Найбільше нам не вистачає уміння  радіти. Усі безкінечно ниють, не цінують те, що оточує, не бережуть тих, хто любить. Тому пропоную перечитати або прочитати пвість Еленор Портер "Полліанна":

— Ні, це гра така. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, — вела Поліанна. — Ми завжди гралися в неї, ще звідтоді, як я була малям. Я розповіла про неї Жіночій допомозі, й вони теж почали гратися в неї. Хоч і не всі...
— І що ж це за гра така? Щоправда, я не надто знаюся на іграх.
Полліанна знову засміялася, а потім ще й зітхнула, і в сутінках на її засмучене обличчя лягла задума.
— Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці.
— Милиці?!
— Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але, коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. 1 ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знагодитися якійсь дитині. З цього, власне, все і почалося.
— Щось я поки не бачу тут ніякої гри, — ледь не роздратувалася Ненсі.
— Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, — щиро пояснювала Поліанна. — Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.
— Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Поліанна заплескала в долоні.
— Отож-бо й воно! —вигукнула вона. — Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені усе пояснив.

— Тоді, будьте ласкаві, поясніть і мені, — кинула Ненсі.
— Простісінько! Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, — тріумфувала Полліанна. — Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру.

Еленор Портер. "Полліанна". Текст

Давай поміркуємо над прочитаним за кавою і гайда в перші весняні калюжі. Поглянь, щогодини відбуваються зміни. Невже цьому не можна радіти?

Чи знаєш ти,

Як сильно в душу б’є безжальний дощ?

Так, ніби він завжди чекав лише мене.

А, як болить зимовий спокій нашого вікна

Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне (С.Вакарчук).

    Дощова субота, що може бути краще? Люблю її, бо неділя вже сповнена серпанком турбот понеділка. А дощовий вихідний  дозволяє читати увесь день, а ще думати. Сьогоднішній літературний настрій  навіяний тактами дощу і музикою "О.Е.". Знову прийшов на згадку ще один текст В.Домонтовича (Петрова, Бера). Роман "Без ґрунту". Чи відчував ти хоч раз, що людина, котру бачиш уперше, знайома усе життя, що це вона  - то музика, саме мистецтво? Існує красива легенда, що десь у світі живе наша друга половинка. То, певне, вона зіткана з музики, створена для тебе, а ти - для неї. Ми постійно переймаємося питанням, як розпізнати любов. Автор визначив, що любов - це коли звучить музика... 

"Музичне почуття прокидається разом з зоровим, сполучується з ним, переплітається, перекриває його, опановує ним. Це мелодія, яку я бачу. Це зоровий образ, який я чую. Це кохання, що розкривається одночасно в слуховому й зоровому сприйнятті.

Там на відстані передо мною йде жінка, яку я чую. Так, це вона. Це її хода, її струнка постава, золото її білявого волосся, темна синява її очей — сині волошки в пшениці!, швидкі поквапливі кроки. І голос її, яким вона мені тоді відказала на паперті:

— Ви помилилися, громадянине! Я вас не знаю. Такий дзвінкий, гнучкий і глибокий голос Я не вагаюсь тепер. Тепер я цілком певен, і ніщо не може захитати моєї певности. Ця мелодія — це вона. Це вона, ця жінка, яку я тут так несподівано зустрів, кохання до якої визначило злучення цієї музичної теми. Нею, цією жінкою, лише нею й ніким іншим згучить кожна варіяція ляйтмотиву.

Я в захопленні від цього відкриття. Мені хочеться бити в барабани, сурмити в сурми, стрибати, бігти. Я повинен з кимсь поділитися своїм відкриттям, комусь розповісти про все, що трапилося.

— Але чому насамперед не їй?"

Текст ніжний, меланхолійний, сумний, як дощ... Роман для роздумів про любов під дощем... Приємної романтики тобі... 

Розпочався Страсний тиждень, саме час подумати, проаналізувати. Замислитися над неперехідними цінностям. Пропоную поговорити про чесність. Чи має вона місце в нашому житті? Ми носимо маски, зустрічаємося з масками, посміхаємося мило маскам. А що буде, коли зірвати маски? Чи залишиться бодай щось за ними? Чи потрібно воно нам? Мало хто наважується писати про це. Але знаю одного, що порушив питання "принципу чесності з собою", - це Володимир Винниченко. Автор, про якого тільки-но наважуються говорити "без брому". Згадується його "Брехня", і "сонечко, що сходить і заходить" - наскільки ми звикли до брехні, що сприймаємо її за правду, а правду за приниження й образу. Про це, справді, важко говорити. Спробуй прожити цей тиждень без брехні. Чи "виживеш"? У Винниченка можна багато чого почитати, але давай зупинемося на "Записках Кирпатого Мефістофеля"...  

"Лежу в ліжку й дивлюсь на стіну, на якій застиг смертельно-блідий промінь місяця. Спати зовсім не хочетьея. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тільки ліг і погасив лямпу, почув, що сну як не було.
Перекладаю подушку на другий кінець ліжка й лягаю лицем до вікна. Місяць тепер по другий бік його, мені не видко його. За те я бачу блакитні й жовтуваті цяточки зір.
Холодне, гидливе почування туги важкою рукою лежить десь вище живота. Мабуть, від цього руки, ноги та все тіло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко підвестись і взяти циґарку з нічного столика.
Я знаю і свідомо повторяю собі, що це все мине через місяць, що це явище чисто фізіолоґічного порядку. Адже, нічого подібного в мене не було зімою. Моя туга подібна до того страху, який буває у свідомої, інтеліґентної людини на цвинтарі. Вона знає, що ніяких мертвяків нема й не може бути, а тим часом увесь час почуває на тілі хвильки морозу. Це вікове, темне, дурне, з його треба тільки сміятись. Таксамо і з моєю тугою. Я звик бути в отарі, звичка ця йде від дитинства людськости, як і мороз страху від мертвяків. Більше нічого. І з цього таксамо найкраще тільки посміятись і забути.
Але ці міркування не помагають. Є туга, є нудьга, важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, і воно мені погрожує бідою. За вікном на вулиці часом чуються веселі, гучні голоси, сміх, співи. Десь студенти, курсистки вертаються з театру, з вечірки. Тепер студенти все з веселих місць вертаються вночі додому. І добре роблять. На їхніх грудях під шинелями не лежать пачки прокламацій, і, коли прийдуть додому, їм не треба буде відмивати руки від гектоґрафського чорнила. І коли мине десять-двацять літ, їм не треба буде боятися своїх споминів, вони не будуть обходити місця своєї молодости, скоса позираючи на них із зневагою та викликом.
Справді, на віщо я живу? Рішуче не розумію. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злісна штука, що зветься життям? Уявляю, як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов'язку свого становища мусить бути безсмертна: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмірає. І так вічно, вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть одним шаблоном. Не розумію, який інтерес може бути в цій тяганині, кому й на віщо це потрібне?"

В.Винниченко. "Записки Кирпатого Мефістофеля". Текст

Справжня весна пахне мімозою, як і роман, про який сьогодні піде мова. Ти вже, певне, здогадався... Не знаю людей байдужих до "Майстра й Маргарити" М.Булгакова: одні в захопленні, інші навпаки - обурені. У чому ж секрет? Дія відбувається навесні під час Страсного тижня біля Патріарших ставків. Була середа 1 травня. Тому більшість мешканців знаходилася за містом на відпочинку, і передвеликодніх дзвонів Вечірньої служби ніхто не чув. Які беззахисні й наївні люди... Не вірять ані в Бога, ані в сатану, ані в сніданок дивакуватого чоловіка з Кантом. Але їм чомусь неодмінно кортить запроторити в божевільню того, кого не дано зрозуміти. А ще  якось шкода Берліоза, чи не так. Перечитай першу главу. Воланд підійшов не одразу. Він чекав, поки необачні герої не "чортихнулися" три рази - як бачиш, самі покликали. Слідкуй за мовленням, слово й думка матеріальні.  Наше раціо обурюється й задає питання: що це? Чого нас вчать? Як же  інакше, література покликана вчити. Що ж їй ще робити? Невипадково маємо велику кількість варіаціій інтерпретацій тексту, серед котрих  на особливу заслуговує роман як Євангеліє від Майстра. Важливо, що М.А.Булгаков був сином професора-богослова й водночас "громадянином" епохи атеїзму. Але Євангеліє Майстра чомусь має на меті реабілітувати постать Понтія Пілата, а Воланд "тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».". Це ж неодмінно слід пояснити, бо ж ми прагнемо віри, не розуміючи при цьому, що вона - це беззаперечне сприйняття, таке, що не потребує доказів. Нам цього збагнути не дано. Тому віднайшли з біографії наркотичну залежність автора і розклали все собі по невисоких, зрозумілих поличках. Прибери звідти роман - це висока полиця, можливо, ще недосяжна, але ходімо за автором на Тверську...Там ще були двоє, які вміли вірити...

"Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві. Й ці квіти дуже чітко вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської в провулок і тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, але я вам ручуся, що побачила вона мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!

Корячись цьому жовтому гаслу, я теж завернув у провулок і пішов її слідами. Ми йшли кривим, неошатним провулком безмовно, я з одного боку, вона з другого. І не було, уявіть собі, у провулку ані душі. Я карався, бо мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і бентежився, що не вимовлю й слова, а вона піде, і ніколи більше я її не побачу.

І, уявіть, несподівано заговорила вона:

— Подобаються вам мої квіти?"
М.Булгаков. Роман "Майстер і Маргарита"

Є над чим подумати... Мімози чи троянди, наприклад? Які ж квіти кращі?..Які до вподоби  тобі?

Він… з любові. У таке обрамлення вміщена драматична поема Лесі Українки «Одержима». Сьогодні Страсна п’ятниця – день розп’яття Ісуса Христа – Месії в Лесі. Текст був написаний за одну ніч – страсну для авторки – після того, як на її руках помер коханий чоловік – Сергій Мержинський. Тяжка втрата зробила поетесу одержимою. І справді, так пишуть, коли не розмірковують, не аналізують, а коли рукою веде дух. У цьому випадку дух Всевишньої Любові…

Міріам

Месіє! коли ти пролив за мене…

хоч краплю крові дарма… я тепер

за тебе віддаю… життя… і кров…

і душу… все даремне!… Не за щастя…

не за небесне царство… ні… з любові!

(Падає під градом каміння.)

Леся Українка. Драматична поема "Одержима"

Дотягнися до високої полиці української літератури…