Щороку на вступних уроках літератури ми говоримо, що таке мистецтво, яке місце посідає література, хто такий письменник. Хто ж такий, той митець, який не боїться перед нами всіма оголити душу, зняти маску стереотипів і моралі й показати свою суть? Пропустити крізь себе дійсність, розщепитися на атоми в буденності, шукаючи красу й наштовхуючись щоразу на непорозуміння? Звісно, можна сховатися за вибагливими метафорами, стандартними сюжетами в стилі прет-а-порте, а можна прожити текст. Такий твір не відпустить читача. Як у надщербнуте люстерко, будеш дивитися в нього й перейматися питанням: чи не твоя це історія, чи не дежавю. Для мене одним із таких авторів в українській літературі є Михайло Коцюбинський. Сміливим подихом імпресіонізму він розбудив наш модернізм. Квітка в петлиці на кшталт Оскара Вайльда й тонке відчуття естетики.
Ми знайомі з творчістю Коцюбинського переважно зі шкільної програми. Це повість "Тіні забутих предків" та новела "Інтермецо". Але мене причарувала новела "Сон", у якій криється сутність, напевно, кожного з нас. Людина розумна, отже, раціо супроводжує нас скрізь. Диктує умови життя, визначає категорії "добре й погане". Може, ми, як той Сізіф, в"язні свого розуму. Але знаєте, навіть Сізіф мав кілька хвилин волі. Коли спускався з гори. Тут йому ніхто не указ. Нехай мить, але вона того варта. За версією новели, кожен із нас має своє інтермецо - це сон, за який ми не можемо відповідати, у який ніхто не спроможен утрутитися, змінити...
