Щороку на вступних уроках літератури ми говоримо, що таке мистецтво, яке місце посідає література, хто такий письменник. Хто ж такий, той митець, який не боїться перед нами всіма оголити душу, зняти маску стереотипів і моралі й показати свою суть? Пропустити крізь себе дійсність, розщепитися на атоми в буденності, шукаючи красу й наштовхуючись щоразу на непорозуміння? Звісно, можна сховатися за вибагливими метафорами, стандартними сюжетами в стилі прет-а-порте, а можна прожити текст. Такий твір не відпустить читача. Як у надщербнуте люстерко, будеш дивитися в нього й перейматися питанням: чи не твоя це історія, чи не дежавю. Для мене одним із таких авторів в українській літературі є Михайло Коцюбинський. Сміливим подихом імпресіонізму він розбудив наш модернізм. Квітка в петлиці на кшталт Оскара Вайльда й тонке відчуття естетики.
Ми знайомі з творчістю Коцюбинського переважно зі шкільної програми. Це повість "Тіні забутих предків" та новела "Інтермецо". Але мене причарувала новела "Сон", у якій криється сутність, напевно, кожного з нас. Людина розумна, отже, раціо супроводжує нас скрізь. Диктує умови життя, визначає категорії "добре й погане". Може, ми, як той Сізіф, в"язні свого розуму. Але знаєте, навіть Сізіф мав кілька хвилин волі. Коли спускався з гори. Тут йому ніхто не указ. Нехай мить, але вона того варта. За версією новели, кожен із нас має своє інтермецо - це сон, за який ми не можемо відповідати, у який ніхто не спроможен утрутитися, змінити...
"Щось каламутне осідало на серці. Воно починалося вдома, а кінчалося тут, в безбарвній міській нудоті, як довгий іржавий ланцюг. Вдома був спокій, день біг за днем. Як в калюжі весь город, так в окремому дні він бачив ціле своє життя. Вранці, ще лежачи в ліжку, він слухав жінчині сни, прозаїчні, скучні, як дійсність, пив чай нашвидку за столом, заслідженим кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилась після вечері, і біг в школу на службу. Потому обідав, все в тій самій годині, з вічно захопленим: "А в нас сьогодні зелений борщ!" — і чув нарікання на куховарку. По обіді жінка дрімала, а він йшов в город в надії чогось нового, що кожний раз заводила марно, і знову ніс на вечірній вогник додому ту ж саму зануду, з якою виходив".
— Я бачив сон.
Марта легко зітхнула.
— Ах, тільки сон!
Вона була розчарована навіть. Однак вигідніше розсілась у кріслі і зробила гримасу ласої кітки, яка колись так була їй до лиця.
— Цікавий сон? Ну, то розказуй.
Вона любила сни.
Але він зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозуміє? Для нього не було різниці між дійсністю і сном. Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?
Антін ходив по хаті і чув, як хлюпав в ньому і готове розлитись все пережите за ніч.
Врешті спинився і таємничо сказав:
— Я знов був там... в далекім, теплім краю...
Жінка зробила круглі й порожні очі, а він мусив їй нагадати про край, що колись промайнув, як казка, в його житті.
— Розумієш, я стояв ранком на острові серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синім тумані, потопала стара земля. Мені здавалось, що в молодій гордості острів одірвавсь од землі і поплив в світ творити самостійне життя, власну красу. Море було таке гладеньке і синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скільки було блакиті! Ціле море у небі і ціле небо у морі. Од блакитних просторів на душі в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п'яний од духу дикого полину, що залляв скелі і напоїв повітря своїм диханням. Срібна сивина його ніжно світилась, немов вдень, навіть осяяна місячним світлом. Він навис над урвищем скель і тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною.
Тихим морем послались біласті дороги. Я дивився і думав: "Для кого вони? Хто ними поїде? Вони списали синє полотно моря, як давні ієрогліфи, а хто прочитає те таємне письмо?" Я весь був як пісня, як акорд суму, що злився з піснею моря, сонця і скель.
Раптом ззаду я почув голос, чистий і гармонійний, наче родився з тепла блакиті:
— Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо?
Я озирнувся.
На скелях стояла жінка з блідим обличчям в золотій рамі волосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на її чорній одежі срібні малюнки. В другій руці палали маки.
Із Днем народження, Маестро!
Немає коментарів:
Дописати коментар