Різдвяна подорож

Якби мені сказали ще кілька років тому, що я наважусь із 19-ма дітьми вирушити в подорож в іншу частину країни, не повірила б. Але життя навчило не боятися. Виникло бажання показати дітям красу Батьківщини, місцевості, яких не торкнулася війна, у яких панує мир. Так, увечері 3 січня в пошуках "духу Різдва" ми вирушили на Прикарпаття. 4 січня на нас чекав Київ. Для більшості діток це було перше знайомство зі столицею, тому навіть 20-градусний мороз був неспроможний зіпсувати наші враження. Спочатку була оглядова екскурсія визначними місцями. Погляньте на фото, біла голубка - вісниця миру, і діти Сходу...

А це Золоті ворота.

Кий, Щек, Хорив і прекрасна Либідь.

Головна ялинка країни. 

Пам"ятник Богдану Хмельницькому.

Як же не проїхатися з гірки)

А як сподобався юним сватівчанам кіт Понтюша! Скільки заповітних  дитячих бажань почув він...

 А це ми в інтерактивному музеї "Експериментаніум". Ледве на потяг не запізнилися) До всього ж можна доторкнутися, випробувати на собі. Ми в повному захваті)

Дві доби ми діставалися до остаточного місця призначення.

І тут трапився сюрприз, який ми ніяк не могли передбачити. Виявляється:  є списки - і діти з такого по такий номер їдуть в один район, а з такого по такий - в інший. Але ж діти не цифри, не номери!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Вони діти!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Хотілося волати на всі Карпати...

Розлучили школу, класи... Не коментую... Статистика... 

Частина моїх дітей потрапила до Калуського району, інша - до Городенківського. Протилежні частини області. Звісно, у дітей виникали побутові проблеми, телефонували батьки. Допомагати на відстані більше 100 км непросто, скажу я Вам...

У Калуському районі ми відвідали Історико-меморіальний музей імені Степана Бандери, льодову арену. 

Я опинилася немовби в творах Івана Франка чи Наталії Гурницької. Мешкала в родині тітки Надії та дядька Василя, які вітали як рідну. Там скуштувала конфітюри й погрілася біля п"єца. Завела словничок місцевого діалекту, пригадала студентські етнографічні експедиції. Але маленька Катруся називала мене "тьотя, що постійно розмовляє по телефону". Розлука з дітьми не давала спокою ні на хвилину...

Свят-вечір зустріла в колі родини, яка намагалася відтворити усі давні звичаї та обряди. На Різдво завітали колядники. 

Прийшли колядувати також місцеві "підприємці" з баяном. Коли дізналися, що в них гостять діти зі Сходу, які мріють побачити Карпати, то майже просто ночі допомогли організувати екскурсію в гори. А вуйко Василь не відпустив самих вчительок з дітками в гори і поїхав із нами. Він щиро опікувався малечею і був до сліз зворушений, коли сватівське дівчатко залізло рученятами в його кишеню, аби зігрітися після гри в сніжки.  

Село Пійло проводжало своїх гостей із баяном, колядками й неймовірною щирістю. Світ не без добрих людей, аби не статистика... 

І ось нарешті ми зустрілися. Це вже знову Київ. Чекаємо на мюзикл "Попелюшка" на дитячому майданчику біля Національного драматичного театру імені Івана Франка. 

Емоції зашкалювали по дорозі додому. Я ж для себе зрозуміла, що більше ніколи не дозволю розділити дітей. Нехай їх у мене 31, але якщо б було менше, то не було б такої дружби.