Квітка

Добрі люди забрали квітку з морозу й дбайливо посадили в кімнаті, сплели красиве кашне, натопили камін. Квітка зігрілась, почала розпускати червоні пелюстки, але ті не слухалися - потроху осипались. Спочатку квітка уважно слухала казку сімейного вогнища, а згодом почала засинати. Снити в лузі, сміятися з сонцем, цілуватися з вітром. Прокинулася опівночі від того, що хтось нещадно смалив цигарками. Від чаду згубила ще кілька пелюсток. Напівсонна, знесилена, звела очі в нічне вікно, у якому бився об шибу вітер. Таки знайшов свою подружку. Веселу квітку, яка дзвінкіше всіх сміялася, замріяно дивилася в небо, пахла весною. По-хуліганськи вітер розбив холодне скло, впускаючи квітці морозний кисень. Та вже ледве підвела голівку. Закоханий вітер пустився її ніжити, цілувати, дмухати в тендітно-бліде обличчя. Дихнувши на повні груди, квітка усміхнулася й потяглася було в стрімкі обійми, але її стомлені очі заплющувалися, вії серпанком нічної вуалі вкривали знесилені щоки. Напівпритомна, впала йому на коліна. Витривалий мандрівник вітер плакав солоним дощем...
- Згадай, як ти уміла сміятись. - Він їй співав красиві пісні.
Усе, що вона встигла сказати:

"ЕтноЗима"

У різдвяні свята все можливо, навіть побачити зірку вдень. Що може бути кращим від читання книги?.. Хіба що знайомство з її автором, тепле, безпафосне, щире й відверте. Саме таке враження справила на мене презентація книги Зірки Мензатюк "Таємниці козацької шаблі". Дехто скептично ставиться до сучасної літератури. І дарма. Оскільки теперішнє - це час нашої впевненості. Жити треба сьогодні, зараз. Звісно, можна почекати століття, аби перевірити, чи стане белетристика класикою. Ось тільки... Тож це суперовськи класно, що є сучасні українські письменники. 

Похмурий суботній ранок змінив підйом на фунікулері. Над Дніпром лунав спів. У Михайлівському встановлено рекорд найдовшого звучання колядок і щедрівок. Фруктовий чай. Із неба сніг. Енергетика храму. Етнозима. Зала Богословської академії не була переповнена - завітали справді охочі. Зірка Мензатюк прийшла заздалегідь, аби "вивчити" свою аудиторію. У погляді тепло й щира, майже дитяча усмішка. Невимушено спілкується з присутніми. Згадує, як почала писати. Зрозуміла, що має стати письменницею в 2 класі, коли "страждала" від перших переказів. Понад усе любить подорожувати, тому й обрала професію журналіста. Яка країна найцікавіша, найпривабливіша? Напевне, та, яка береже своє минуле, свої таємниці, замки, палаци, храми. Сміючись, згадує, як одного разу на екскурсії за кордоном запитала в гіда, чи є в замку привиди. Усі уважно подивилися на неї. Начебто доросла поважна пані. Мабуть, дитячим письменникам за щирість дарована здатність зазирати в дивокрай дитинства будь-коли. І чим частіше вони своїм даром користуються, тим цікавіші тексти виходять з-під пера.

Сніжинки

З різдвяного неба летіли білою вуаллю сніжинки. Наче літні метелики, поспішали до ліхтарів, де творилося справжнє диво - в обіймах з вітром-хуліганом кружляли маленькі красуні під спів колядників. Старе кіно: чорна ніч і білі сніжинки. Стрічка, яка пахне мандаринами й гілочкою ялинки, від якої трохи зимно. Фільм, який дивляться із захопленням діти, поки одна зі сніжинок не впаде в око. Легко й безтурботно кружляли тендітні танцівниці - ще б пак, їм випав казковий різдвяний політ, ніч, коли небо чує всі бажання. "Я хочу стати крижинкою, щоб зранку сонячне проміння мінилося зайчиками", - сказала одна сніжинка. "А я мрію перетворитися на росинку й напоїти перший пролісок", - прохрипіла трохи застуджена друга. "А я... я не хочу взагалі падати..." - ледь чутно прошепотіла третя. Тієї ж миті стрімкий вітер підхопив граційних віртуозок і поніс то вище дахів, то вище хмар. Вітер стукав у шиби вікон, задував свічки, холодив чай - розважався, як умів. Сніжинки сором'язливо сміялися й продовжували танцювати. Новий друг відчинив для них вікна квартир. Довго затримуватися не можна - заплачуть і розтануть. Скажено хурделицею проносилися вони з квартири в квартиру, лишаючи по собі морозне вітання. Аж доки не почули легеньке схлипування з кімнати. Вітер таки добешкетувався, розбив шибку, розбудив дитину і ... гайнув у поле. Але завії цієї ночі серед поля не буде - сніжинки лишилися тішити налякану дівчинку. "Хто ви?" - спитало дитя. "Ми твоя казка". І сніжинки заспівали колискову про котика, ніжно кружляючи над щічками дівчинки. Лоскотали її носика, гойдалися на віях. Спочатку злякана, потім здивована, малеча заспокоїлася й заснула - вона потрапила в справжню казку. У кімнаті пахло ялинкою й віяло теплом від каміну. Щічки дівчинки пащіли рум'янцем. А сніжинки почали танути першими сльозинками. Одна впала росинкою на чоло дитини - ніколи не сумуватиме тепер, не думатиме про погане. Друга до ямочки на щічці притулилася - усміхатиметься дівчинка чарівно, і світ їй відповідатиме тим же. А третя лише до мізинчика дістала, але слізкою кришталевою аж до серця потрапила. Зросте дівчинка не крижаною, а справжньою, доброю, бо життя - це казка, яку кожен пише сам... Увечері мама здивовано дивилася на донечку, що завмерла під ліхтариком, розглядаючи снігопад. Очі дівчинки промінилися якоюсь сакральною дитячою мудрістю - казкою. Мама довго розгублено чекала...