Сніжинки

З різдвяного неба летіли білою вуаллю сніжинки. Наче літні метелики, поспішали до ліхтарів, де творилося справжнє диво - в обіймах з вітром-хуліганом кружляли маленькі красуні під спів колядників. Старе кіно: чорна ніч і білі сніжинки. Стрічка, яка пахне мандаринами й гілочкою ялинки, від якої трохи зимно. Фільм, який дивляться із захопленням діти, поки одна зі сніжинок не впаде в око. Легко й безтурботно кружляли тендітні танцівниці - ще б пак, їм випав казковий різдвяний політ, ніч, коли небо чує всі бажання. "Я хочу стати крижинкою, щоб зранку сонячне проміння мінилося зайчиками", - сказала одна сніжинка. "А я мрію перетворитися на росинку й напоїти перший пролісок", - прохрипіла трохи застуджена друга. "А я... я не хочу взагалі падати..." - ледь чутно прошепотіла третя. Тієї ж миті стрімкий вітер підхопив граційних віртуозок і поніс то вище дахів, то вище хмар. Вітер стукав у шиби вікон, задував свічки, холодив чай - розважався, як умів. Сніжинки сором'язливо сміялися й продовжували танцювати. Новий друг відчинив для них вікна квартир. Довго затримуватися не можна - заплачуть і розтануть. Скажено хурделицею проносилися вони з квартири в квартиру, лишаючи по собі морозне вітання. Аж доки не почули легеньке схлипування з кімнати. Вітер таки добешкетувався, розбив шибку, розбудив дитину і ... гайнув у поле. Але завії цієї ночі серед поля не буде - сніжинки лишилися тішити налякану дівчинку. "Хто ви?" - спитало дитя. "Ми твоя казка". І сніжинки заспівали колискову про котика, ніжно кружляючи над щічками дівчинки. Лоскотали її носика, гойдалися на віях. Спочатку злякана, потім здивована, малеча заспокоїлася й заснула - вона потрапила в справжню казку. У кімнаті пахло ялинкою й віяло теплом від каміну. Щічки дівчинки пащіли рум'янцем. А сніжинки почали танути першими сльозинками. Одна впала росинкою на чоло дитини - ніколи не сумуватиме тепер, не думатиме про погане. Друга до ямочки на щічці притулилася - усміхатиметься дівчинка чарівно, і світ їй відповідатиме тим же. А третя лише до мізинчика дістала, але слізкою кришталевою аж до серця потрапила. Зросте дівчинка не крижаною, а справжньою, доброю, бо життя - це казка, яку кожен пише сам... Увечері мама здивовано дивилася на донечку, що завмерла під ліхтариком, розглядаючи снігопад. Очі дівчинки промінилися якоюсь сакральною дитячою мудрістю - казкою. Мама довго розгублено чекала...

Маленькі сніжинки пухкою ковдрою прикутали її вікно. Відгородили від холоду, від буднів великого міста. Мороз на вікні малював різдвяну казку. Ще змалечку вона заворожено дивилися на сніговій, ловила сніжинки руками, язиком, поглядом. Особливо любила заклякнути коло старого ліхтаря і в його променях дивитися короткометражні історії минулого. Невипадково на новорічних карнавалах була лише сніжинкою. Такою ж легкою і граційною. Сніговій заспокоював дівчину. Колись у їхній квартирі було гамірно й весело. Тепер там оселилася пустка. Мама за кордоном - заробляє їй на навчання, а тато... Зв'язаний довгий светр пам'ятає неньчині руки, запах мандаринів пробуджує дитячий спогад Різдва. Вона вимкнула світло, запалила свічку й сіла на улюблене підвіконня розглядати танець сніжинок. Від маленького дива за вікном ямочка на щічці заграла усмішкою, на серці стало спокійно й тепло. Якась невідома сила підхопила дівчину й покликала надвір. Місто відпочивало. Родинна вечеря зібрала всіх по домівках. Лише сніговики вуглинками-очами підморгували їй. Що вона тут робить? Танцює! Легко зі сніжинками кружляє під старим ліхтарем поблизу будинку. Ловить сніг руками, підставляє обличчя, дарує усмішку зорям. Це її бал. Її казка. Неслухняне волосся витинається з шалика, його швидко прикрашають смарагди з неба. Аж раптом десь поблизу почулося тихеньке скавчання. За ліхтарем сидів цуцик із сумними очима та примороженою лапкою. Дівчина забула про танець, зняла рукавички й вмостила цуцика собі за пазуху. Тваринка вся тремтіла, серце рвалося з грудей. Сніжана чимдуж помчала до квартири. Удома вона закутала Вінсента ( хто знає, як його звати!) у коцик, швидко зігріла молока. Цуцик вдячно вилакав їжу, витяг лапки й заснув під ялинкою. А дівчині снився той самий різдвяний сон, казка про те, як сніжинки танцювали коло неї, співали колискову, як її малу й заворожену подовгу чекала мама під старим ліхтарем коло будинку... Аж раптом затишне видіння урвалося - чийсь нахабний ширшавий язик торкався її носа, щік. Що це? Над нею схилилася, примруживши око, біла лукава мордочка. Це був учорашній змерзлий друг Вінсент. І що тепер з ним робити?..

Сніжанин вечір не наставав. Коли йде дощ, ранок триває увесь день. Хочеться розгубити волосся по подушці і снити в мріях. Ось тільки Вінсент забрався під ковдру й наполегливу лизав п’ятку – хоче на прогулянку. Довелося вставати… Сніжана нехотя збиралася – її сніжинки потанули. Зимовий дощ або заколисує, або проникає глибоко під серце холодною печаллю. Потонувши у в’язаному светрі, дівчина пішла вигулювати цуцика до улюбленого старого ліхтаря. Трохи більше року минуло, як вона знайшла різдвяної ночі Вінсента. Оскільки господарі не відгукнулися на оголошення, вирішила залишити собаку собі – друзів не кидають, їх бережуть. І справді, цуцик став її відрадою. Тепер щовечора хтось чекає, коли повернеться з університету. Якби не він, то й не підводилася б сьогодні з ліжка.
Старого кіно під ліхтарем не показували… Стрічку розмив дощ. Він швидко забрався під шалик, куртку, навіть пронизав товстий мамин светр. Дощ проникав під шкіру, накрапав у свідомість. А Вінсент розгулявся собі й затято не збирався додому. Сніжана змокла й змерзла. Зовсім спустошена оперлася об старий ліхтар, який був свідком її безтурботного дитинства, а потім стрімкої дорослості. Дівчина заплющила очі, якесь тепло наповнило її. Мамині очі, татів сміх, а довкола сніг, сніг, сніг… І чому стало так холодно? Дощ змінився морозом, з неба, замість краплинок, летіли крижинки, а потім … нарешті й сніжинки. Ніжним серпанком вкривали закуту кригою землю. Запрошували до танцю. Лоскотали щічки й змушували посміхатися. Тут Сніжана помітила, що Вінсент зник. Дивина. За рік він ніколи не покидав її. Ноги роз’їжджалися - ковзко. Але Сніжка крокувала вперед. Вінсент! Ні, він не міг утекти. Тільки не зараз. Вона не зможе більше сама. Хай тільки він не йде. Сама забуде поїсти, але його погодує… Вінсенте!..
Але цуцика ніде не було. Втомлена Сніжка впевнено крокувала по зимовому катку, на який перетворилися тротуари. Куди йде? Чому туди? Де Вінсент? Сніжка просто йшла, доки не впала від несподіванки, від знайомого «Гав». Легкою сніжинкою вона летіла на чоловіка, біля ніг якого віддано сидів Вінсент.
- Ви хто?
- Сніжинка…
- Та, що впала з неба, аби притрусити тротуар?
- Ні, та, що розтане на Твоїх теплих долонях…з якою напишеш красиву казку...