Біженці...

Як Ви проводите своє літо? Я малою була в бабусі. Село Софіївка, здавалося мені, було розташоване на краю світу. Далі не ходили автобуси. Було кладовище й багато неба. Високого бездонного. Село вимирало вже тоді. Жили старенькі бабусі й дідусі, до яких дуже рідко приїздили онуки. Так що дітей не було. Не передати радості, коли з"явилася дівчинка мого віку. Її звали Зухра. Вона не було схожа ні на кого з моїх знайомих, смаглява, з довгим чорним хвилястим волоссям, що сяяло, мов ніч. Більше ніколи й ні в кого не бачила такого волосся. Родина Зухри оселилася в порожньому будинку. Вони вирощували кавуни в полі. Таких смачних я ніколи не куштувала. У бабусі на городі росли завбільшки з мій м"ячик, а у них - такі, що я не могла втримати в руках. Соковиті -соковиті й солодкі-солодкі. Вечори я проводила з родиною Зухри, ми сиділи біля вогнища і їли дуже смачний і дивний хліб (сьогодні вже знаю, що таке лаваш).

Кавуни бабусі були невеликі, зате великими й соковитими були яблука, що дозрівали в саду. Якось ми зірвали надзвичайно красиве. Воно не вміщалося в моїй жмені. Якраз я зібралася йти до Зухри показати це диво. Лишилося знайти ще одне таке, аби поділитися. Ми ж друзі. Але такого більше не було. Ніколи вже не було. Знайшла звичайне крупне яблуко й зібралася йти. Але ж як бути з незвичайним диво-яблуком. З"їсти самій, щоб ніхто не бачив, чи поділитися з подружкою? Пішла за порадою до бабусі. Вона мудро подивилася й сказала, що більше слід віддати Зухрі, бо вона не просто подружка - вона біженець. Я не знала, хто такі біженці, і наївно вважала, що родина Зухри просто приїхала до села, щоб пригостити всіх дивовижними кавунами. Бабуся розповіла, що вони з Чечні, а там війна. На той час з книг я вже знала, що живу в цивілізованому світі, у якому немає війни. Виявилося, що є! Що Зухра змушена покинути домівку і скитатися по світу. Бо вдома стріляють - там небезпечно. 

Ви знаєте, Зухра не стала їсти яблуко сама. Вона показала його всім і невимовно рада розділила  навпіл. Ми їли  вдвох. Соковите диво дитячої дружби. З тих пір   дитинство пахне мені білим наливом.

Не знаю, що було з родиною далі. Літо скінчилося - мене забрали батьки, у невідомому напрямку зникла й родина Зухри. На згадку залишився соковитий аромат  білого наливу й страшне слово "біженець".

Далі був Ремарк. Мене вразило, що німецького автора, який відверто протистояв фашизму, не схотіла прихистити жодна європейська країна. Його відправляли назад - у Німеччину- лише тому, що німець. Ненавиділи за те, що німець. Не чули, що не фашист.

А далі була жорстока дійсність 2014 року, коли слово "біженець" оселилося зовсім поруч. Бігти з рідних домівок довелося моїм знайомим, друзям, рідним. Невимовна абсурдна жорстокість вигнала їх з рідних домівок, зруйнувала мир, сплюндрувала сад, де дозрівав їх білий налив.  За шкільними партами опинилися незвичайні діти, котрі довго думають, де ж їх дім. Їх очі розгублені і трохи сумні. А коли треба розказати про рідне місто, ніжними щічками може прокотитися солона блакить.  Вони знають багато. Їм не треба пояснювати те, чого не знала я малою. Що таке війна? Хто такий біженець? Чи готові ми протягнути їм сьогодні, маючи два яблука ( звичайне й велике ), більше?