Цвіт папороті

Як довго й солодко вона спала...  Тихий плескіт води лоскотав  слух, аромат тендітної  лілеї вишукано п"янив свідомість. Ні, вона не спала, як всі, бо розуміла, що відбувається. Крізь люстерко прозорої води бачила життя, але сама була відсутньою, не мала змоги втрутитися. Усе проходило повз. Було  інакшим. Не таким, як хотіла. Хто вона врешті-решт? Переймалася цим питанням. Але розум обурювався, не бажав визнавати..., що вона...

"Співають, плачуть солов"ї..." Її солов"ї співали неповторно. Безмежне щастя переповнювало. Весна обіймала зелом, цілувала квітом. Вона сама була весною, ніжною, світлою, запашною. Вона любила. Під дією магії перетворилася з несміливої дівчинки в прекрасну жінку. В очах потонув безмежний ліс, а уста достигли калиною, приторною, трохи гіркою. Любов творила чудеса. Дивна метаморфоза тривала. Її хода ставала граційнішою, тіло легким й прозорим. З неї линула музика. Коли розпускала волосся, тоді й наставала ніч. Коли піднімала очі, спускалися нижче зорі. Як говорила, вітер затихав. Уночі не спала: снила наяву. 

Нічого не важливо, крім її весни.

 Вона вчила роль Офелії й нарешті змогла зрозуміти її. Офелія - тяжке випробування на випускному іспиті. Мало кому вдається ця романтична дивачка, наївна й безмежно закохана, здатна взяти на себе біль за всіх гамлетів світу.

Там є верба, ти знаєш. У воді
Лежать її гілки сріблясті. Поруч
Офелія плела свої ґірлянди
З кропиви і стокроток, а також
З отих червоних видовжених квітів –
Не вимовлю їх назви, бо брутальна,
Хоч інша назва – “палець трупа”, кажуть.
Тоді вона, здається, захотіла
Розвісити ті витвори повище.
Полізла вгору – тут зламалась гілка,
І разом зі своїми квіточками 
Вона упала в річку. Понесла
Її вода, а сукні всі навколо, 
Як хвіст русалчин – та вона і справді
Русалкою здавалася, співала
Безжурно, ніби жодних небезпек
Вода в собі не має. Це, однак,
Тривало геть недовго – врешті одяг
Так обважнів, що потягнув на дно
Її, урвавши спів.

Усьому виною лише одяг. Знаєте, така незграбна  біла сукня нареченої. Але всі дівчата мріють саме про неї. Тільки не йдіть у такій сукні вночі до річки сама. 

Дивна ця ніч... Коли всі втомляться від пошуків папороті, вона виходить зі своєї холодної глибини й гуляє берегом. Усі парами, в обіймах любові... Нащо їм та квітка? Вважають, що папороть не квітне. Ще й як не квітне. Вона горить. От тільки сплять всі. Ця юна пара підійшла найближче. Майже у їх ніг горить папороть. А вони заснули в обіймах весни, шовкове волосся лоскоче, щось посміхаються.  Папороть може навчити розуміти світ. Але вона не буде їх будити. Нащо їм світ? Уві сні ці двоє розуміють одне одного. Ось що найважливіше, а світ їм не потрібен. Оце і її ніч, поки догоряє папороть. Що б зробити? Хіба може вона ні з чим повернутися у свій сховок  - свою воду? Прозорою вологою рукою торкнулася цвіту папороті й взяла з жару пелюстку. Швидко, поки тліла квітка, сплела два вінки й одягла на голови закоханих. Довго стояла на  березі й милувалася їх сонними усмішками, зоряними обіймами, грілася в теплі їх серцебиття...

Юнак і дівчина здригнулися... Неймовірний холод, чужий для липневої ночі, підкрався до них. І не дивно, забрели углиб лісу до темної річки - ось і змерзли. Далеко за північ. Експеримент не вдався. Папороть таки не цвіте. 

Ось прийшли їх друзі. Лишилося пустити вінки в темну воду, чиї не потонуть, тим вічна любов. Усі сміялися з юної пари, яка стверджувала, що не плела вінків, адже на їх головах красувалися найкращі. Чого зі сну не примариться. Нарешті перед світанком замайорили річкою вінки. Плили недовго: одні розпадалися, інші тонули. Сонячне світло сором"язливо поцілувало річку. До берега підпливли два вінки, сплетені з дивовижних квітів.

З глибокого дна линула тиха пісня Офелії. Ніхто того не чув...

Сказала ти, промовила лиш чутно –
І капнула сльоза на слово "Прощавай",
Душа його здригнулась каламутно:
Він знав, що прийде час залишити твій рай...

Цілунок спогадів нагадує про ночі,
Забудеш ночі – пригадаєш дні...
Коли в його побачиш свої очі, знай –
Він прийде, він все віддасть тобі!

Ти знов одна, в кімнаті сни літають,
І магія думок торкається щоки:
Тут спогади живуть, вони тебе кохають...

Вони минуть, та перш пройдуть роки...