Сватівська трагедія

Я нещодавно завела собі учнівський щоденник, розписала в ньому свій тиждень. Спочатку дні, потім години. Я б, певне, так дійшла й до хвилин, коли б не ніч з 29 на 30 жовтня. Разом зі скалками шиб летіли мої плани, а в унісон загравам розривалося серце.

Провела ніч в евакуації в лікарні.  Як реагує людина в таку мить? Кожен по-своєму. В одних була паніка. Більшість марно намагалася зателефонувати рідним. Були й треті, які намагалися чимось допомогти: спускали важкохворих, готували чай, розносили воду, бавили переляканих дітей. А хірурги оперували, коли довкола детонували снаряди, летіло скло й сипалися стіни.

Після півночі інтенсивність зривів почала зменшуватись. Люди покидали підвал. Навіть на певний час пробився зв'язок. Телефонували рідні, друзі, знайомі, учні і їх батьки. Була вражена, що в цей момент, близько 2 години ночі, мої випускники запитували, як я. Прилягла на кушетку, аж тут залишки скла й навіть міцні стіни посипалися на мене. Прямо на подвір’ї школи детонувала  артилерійська ракета. Знову посилилися вибухи…

 Нічний заморозок пробирався не лише в розбиті вікна, він проникав під шкіру; чомусь пригадався Булгаков і Аннушка, яка пролила олію. Виявляється: ніхто з нас не застрахований від того, що десь і колись «якась Аннушка» «щось проллє». З першими сонячними зайчиками з’явилося відчуття абсурду. Де я і що роблю? Ішла додому, дихання завмерло, коли побачила, що в сусідньому під’їзді зірвало крівлю. Квартира ціла. Довго шукала кота. Семен розбив крихку кахлину й евакуювався під ванну, найбезпечніше місце в домі. Звідки коти знають про таке?

Намагалася заснути. Знову з’явився зв'язок – почали телефонувати й пропонувати допомогу, крівлю. Навіть ті, що самі мешкають у винайманому житлі, бо втратили власне у зв’язку з подіями АТО. Телефонувала моя малеча, дітки питали, чи не дуже я перелякалася. Потім лунали дзвінки від їх батьків, які спочатку цікавилися, як я, а потім розповідали про власне горе: у когось розбиті вікна, у когось зруйнований дах, у когось знищена дощенту квартира, але вони можуть прийти й допомогти школі, якщо треба.

 По обіді відвідала школу. Вікна з лутками впали всередину, роздавили меблі, комп’ютерну техніку. Надворі морозно, тож з батьками закривали вікна. Незважаючи на власну біду, вони прийшли до школи, прийшла мама в капцях(так тікали вночі з будинку) з трирічним синочком на руках, який боїться відійти й на крок і плаче тепер, навіть коли голосно розмовляють. Дякую всім за допомогу, підтримку, людяність! Спільна трагедія поєднала нас… Відкрила очі на справжні цінності.

Я не змогла сфотографувати школу. Прикріплені світлини зроблені старшокласниками.

Сьогодні в інтернеті зайшла в бесіду до дітей. Ці фрагменти ще раз переформотували  мою свідомість. «Агов, усі живі?» «Так, я живий». «А в мене вдома вікон немає». «А в мене вікон і даху. Ми в родичів мешкаємо». «Я хворію. Ми з мамою всю ніч в погребі сиділи». «А в моїх сусідів хата згоріла». «У моїх теж». «А я налякався дуже. Боюся тепер у вікно визирнути». «Я люблю вас усіх. Пробачте за все…»

Ще довго болітимуть нам ці спогади, а нашим дітям снитимуться жахіття. Але разом ми зможемо все подолати, відновити. Не так важливе місце, як люди, що тебе оточують. Вони живі, знову сходить сонце, а значить, життя продовжується, і все неодмінно буде добре…