Блакитний вітер розкуйовдив моє волосся, строго й старанно прибране зранку.
Це він, пропахлий цигарками бродяга, вигнав весняного дня з цвілої установи, у
якій працюю. Не дозволив сісти в симпатичне жовте таксі, а посадив у карету,
запряжену не щурами, а справжніми кіньми. Дикун! Карета зупинилася на галявині,
де було багато сонця, від якого мружилися і плакали очі. Мої зеленаві очі
зацвіли пролісками, а вітер-хуліган тим часом зривав мою жалобну сукню. Що я
йому зробила?
Я кричала, а він гамував мій крик століттями мовчання. Плакала,
а він поливав моїми слізьми конвалії. Я помирала, а моя підла душа, повія
зіпсована, танцювала з ним у височині під пісні Едіт Піаф, якими прорвалося моє
дихання на останньому подиху. Він навіть не дозволив прикрити руками промерзле тіло.
Натомість малював весняний бодіарт. По мені цвіли фіалки й проліски. Чому
вважають, що земля щаслива, коли квітнуть квіти? Ви не здогадуєтесь, як їй
холодно, вогко. Він не грів, а поливав холодним дощем, тіло квітнуло, а душа
огорталася пліснявою, сумерками бездонної ночі.
…………………………………………………………………………………..
-
Іди
до молодих. Я хочу спокою.
Зачинила розбите грозою вікно. Сім крапель валеріани в чай і півтори години
до ранку. Отакий він спокій…
Так щиро, правдиво, дивовижно, по-жіночому ніжно й тонко може сказати тільки слово, народжене талантом!
ВідповістиВидалитиДякую)
ВідповістиВидалити