В останні
дні серпня не віриться, що вже майже осінь. Вона приходить, коли дощ, щоб ніхто
не чув ходи. Як воно, коли ніхто не чекає? Коли всі повторюють: «Не йди». Але
хіба вона винна, що настав її час?..
Ми боїмося
саме її приходу, а потім насолоджуємося красою і талантом. Осінь нагадує жінку,
якій трішки за тридцять. Вона вже не боїться одягати жовту чи червону сукню, і
байдуже, про що шепочуться за спиною. Нехай плетуть собі химери, а вона сплете
шаль із тонкого павутиння, щоб зігріти плечі в холодну осінню ніч. У літній
букет трав’яного чаю осінь додасть лимонний сік і буде тихо кашляти від аромату
зів’ялого листя. Ніхто не здогадається, що вона плакала зранку. Лише роса знає
її секрет, а сонце поцілує руде волосся. «Ти прекрасна!» - скаже воно, а вона
повірить. Одягне жовту сукню з блакитними метеликами, і губи яскраво намалює
червоним. Прохолодним вітерцем осінь гайне по вулиці й сміятиметься сонячними
зайчиками. А потім обійме першого-ліпшого й сміливо поцілує в губи, лишаючи по
собі аромат печеної картоплі й базиліку. Він забуде її тої ж хвилини: осінь –
час забуття. А вона одягне найкращу червону сукню й побіжить у ліс, щоб ніхто не
чув, як …
сміється. 
Немає коментарів:
Дописати коментар