Так складно, коли настає час іти. На що важче наважитися: піти чи залишитися. Осінь у листопаді стає зовсім самотня...Наче ще її час, але відчуває, що всім набридла. Філігранне тіло понівечила анорексія - тепер і жовта, і червона сукні не тримаються навіть на плечах. Від повіву вітру вона вся розсипається на уламки й з останніх сил намагається зігріти себе власними обіймами. У старій нафталінній скрині знаходить довгу чорну сукню - не ходити ж голій. Але навіть маленький комірець на її худій шиї перетворюється на відверте декольте, від якого мерзнуть легені. Ох, цей кашель. Осінь ховається від людей, які нещодавно фотографувалися в її листі, малювали пейзажі, а тепер безсоромно жадають снігу. А вона... Вона і рада б піти - ось тільки час не вийшов. Для чогось вона має бути. Ховається в закутках міста й потайки пише вірші, які ніколи ніхто не прочитає. Уже відлетіли її птахи, яких так довго годувала хлібом. Сама не їла - їм віддавала. Думала: не полишать на самоті, візьмуть на крила. Наївна осене, нікому не вір, навіть собі.
У кожному місті є архаїчні руїни - саме там удень спочиває осінь. Між камінням, що береже таємничі зустрічі, зізнання, зітхання, цілунки... Вона дрімає зовсім трішки, а потім прокидається і плаче. Пада дощ... Прямо в декольте її сукні, шпильки не витримують, і волосся по-відьомськи сиплеться по плечах. Очі міняться. Дощ змив зелень, лишивши жовтий нездоровий блиск.
Уночі осінь бере скрипку й жалібно грає, аж струни рвуться, а з пальців сочиться зовсім бліда кров. Вона вже не може співати - голос захрип, пропав. Жадає танцю. Але її ніхто не запросить. Навіть листочки не прилетять до неї. Вони просто килим під її босими ногами. Перехожі безжально топчуть зів"яле змокле золото, а осінь, ніби на пуантах, ледь чутно ступає балериною. Вона не в змозі повернути листочкам життя, а собі молодість. Вони відродяться навесні, а вона вже витратила всю свою косметику. Лише чорна сукня мається на її тілі. А губи після червоної помади бліді-бліді...
Звуки осінньої скрипки затихають уранці. Останнє листя доткало барвисту ковдру для землі. Замість дощу, випав перший лапатий сніг. Як же всім сподобався він... Лише дивна жінка з розкуйовдженим рудим із пасмами сивини волоссям та в старомодній чорній сукні ще й босоніж шла невідь куди. Це була осінь. Її час ще не вичерпано, але...Так часом буває, доводиться йти раніше, ніж... Осінь горда, вона не проситиметься лишитися. Зовсім змерзла, знайшла прихисток в уламках старого замку. Під грудою каміння набачила, залишену підлітками пачку сигарет. Спробувала запалити, але цигарки були відсирілі, та й запальничку де взяти. Згорнувшись клубочком у чорну сукню, осінь вичікувала ночі. Вона піде, щоб ніхто не чув і не бачив. Дочекавшись місячного проміння, розбила об першу кригу скрипку, щоб більше не чутно було її меланхолійної музики. І лише срібний місяць бачив, як тонесенька жіноча тінь пішла в нікуди, не лишаючи по собі й сліду...
Лише тоненькі цівочки крові від розтертих безжальними пуантами ніг, що носила, аби не розтоптати красу падолисту. Вона ж так хотіла нікого не скривдити. Може, тому й ніхто не помітив її нічної втечі.
Немає коментарів:
Дописати коментар