Окрилений "Розкриллям душі"

Минулої весни Дзюба Ростислав брав участь у конкурсі "Розкрилля душі", присвяченому ювілею Ліни Костенко. Юнак став переможцем районного, обласного етапів, а вчора відбувся Всеукраїнський захист дитячо-юнацьких робіт у м. Києві, де хлопець посів ІІ місце. Вітаю юного філософа зі Сватове. Під час підготовки запитала: "А як ти розкажеш мешканцям столиці, звідки ти? Вони ж навряд чи уявляють, де знаходиться маленьке містечко Сватове". А він відповів, майже як Ганна Гайворонська, скажу, що Сватове - це один із  перших промінчиків сонця, який прокидається на Луганщині. Вітаю Ростислава й радію, що в Києві його почули й зрозуміли. Пропоную це зробити й Вам, залишаю тут текст есе та ілюстрації з презентації. Як на мене, міркування актуальні. Не лишайтесь байдужі, залиште коментарі.

Микола Гоголь і Ліна Костенко: світ маленької людини.

«Записки божевільного» і «Записки українського самашедшого»

Коли в людини виникає потреба вести щоденник, то чи свідчить це про її божевілля?.. Начебто ні. Навпаки, є ознакою раціонального мислення, спробою самоаналізу, наративу. Але якщо Ви почитаєте мій щоденник, то будете мати враження, що я божевільний. І, напевне, я буду мати аналогічне відчуття, коли триматиму в руках  Ваші одкровення. Справді, чи то щоденник, чи то записки, чи пости у фейсбуці – це ніщо інше як душевна сповідь, спроба звільнитися від раціонального мислення, оголення маргінальності власної душі. Майже в кожної людини рано чи пізно з’являється таке бажання – слід запитати в психіатра, наскільки нормальні вони, оскільки і М.Гоголь, і Л.Костенко назвали своїх героїв божевільними.

Я ще чи то на жаль, чи то на щастя мало розуміюся на божевіллі, але Дон Кіхот, як на мене, більш нормальний, ніж світ, що його оточував.  Світ масштабний, громіздкий, черствий і глухий до німого крику маленької людини, яка постійно шукає нову форму самозахисту від абсурду, що тисне на неї. Ця тема набула великої популярності у світовій літературі – стала космополітичною. Це і Гоголь, і Кафка, і Достоєвський, і Костенко.

Почнімо з великого й епатажного Миколи Васильовича. Маленька людина й психологія дослідження її душі стали наскрізними для митця. Історія Поприщина цілком типова: неможливість реалізувати в житті потреб переростає в нав’язливе бажання, нереалізація котрого призводить до втечі у світ вигаданої реальності, у  котрому затишно й зручно. У світі ілюзій можна все: листуватися з собачкою, бути королем Іспанії. Звісно, за подібне героя запроторюють у божевільню. Але я собі думаю, чому Гітлер і Наполеон, які оголосили себе властелинами світу, не були визнані сучасниками як ненормальні, а ось нещасного Поприщина лікують, виходить, що від мрій. Невже причина в харизматичності? Якщо людина впевнена в собі, ніхто не визнає її несповна розуму, навіть коли верзе нісенітниці. А якщо це безвільний ґвинтик системи, то спокута за високі потреби – божевільня.  Мабуть, не менш цікаво було й самому автору, бо ж він завершує повість уривками фраз, візій. Складається враження, що це марення хворої людини. Остання думка викликає багато протиріч:  «А чи знаєте, що у алжирського бея під самим носом шишка?» Далі розгортається поле для власних роздумів й інтерпретацій: втеча від реальності – це божевілля? Але кому воно приносить шкоду. Я вперше зустрівся з подібним питанням у Сервантеса. Божевілля маленької людини й абсурд життя. Це проблема вибору кожного з нас, тому завершити інакше подібні тексти, гадаю, неможливо.

У героя Костенко теж записки хворобливої уяви на дійсність. Продовжуючи тему, згадую романи Януша Вишневського «На Фейсбуці з сином» і «Самотність в мережі». Людина завжди була самотньою і до кінця незрозумілою навіть собі. Сьогодні це особливо помітно на прикладі жвавого спілкування в соціальних мережах. Хіба не божевілля назватися Лисичкою й опублікувати, замість своїх, фото маловідомої акторки? Мені таки шкода Поприщина… 

Невипадково герой Л.Костенко програміст, але його щоденник не віртуальний, а цілком реальний. Чому? Можливо, тому що там багато прихованих за його спиною думок самої авторки, звиклої до паперу як основного джерела виразу думки.  

Від інших людей цей чоловік відрізняється тим, що дуже болісно переживає ситуацію у своїй країні, у першу чергу національну. Він мало не щодня повторює: «У мене завжди одне – як вийти Україні з її історичної безвиході?». Його дуже турбує, що українську мову «заносять піски духовних пустель», і що в українців «нема України в душах». Також його бентежать і події у світі: екологічні проблеми, військові конфлікти... 

...гіпертрофована увага до світської хроніки, конкурсів краси, показів мод. Як національний, так і світовий абсурд, цікавлять програміста вочевидь більше, ніж сюжети його власного життя.

Через завелику увагу до подій у світі в нього руйнуються стосунки з друзями й з дружиною. Ніхто не хоче ділити з ним тягар всесвітнього і зокрема українського абсурду. Навіть дружина, із якою він свого часу познайомився на українській акції протесту. Усі навколо  давно звиклі до того, що відбувається: адаптуватися можна навіть до радіації. Лише тоді можна стати  не маленькою безнадійною людиною, а чимось на зразок середнього класу чи вищих прошарків суспільства. Його дружина, філолог, пише дисертацію про Гоголя, тож гоголівська тема присутня в родині героя, який сам себе, за аналогією із гоголівськими «Записками сумасшедшего», іменує «українським самашедшим». Тобто герой Костенко є продовженням образу Поприщина, але за максималізм уже не запроторюють у божевільню, оскільки на усіх місць не настачиш.

Більше того новий герой інтроверт, меланхолік за самоаналізом, він внутрішньо переживає зовнішню кризу, що нівечить його особистість. Але він типовий… «Я завжди був нормальною людиною…» Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було. Вчився в університеті, ходив на байдарках, навіть маю спортивний розряд. Кінчав аспірантуру, захистив дисертацію. Хобі у мене музика, література, у дитинстві збирав марки. Словом, все адекватно, а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов…»

Я маленька людина. Мені 15. Сідаю писати щоденник. Чи перетвориться моя історія на записки «самашедшого»? Щоб нікого не налякати, мій щоденник віртуальний та ще й з паролем…