Нарешті на канікулах знайшла час переглянути фільм, який рекомендувала колега. Відверто кажучи, про індійське кіно раніше міркувала стереотипно: "ти мій брат"..."я твій син". Але азіатський ренесанс, пророкований М.Хвильовим, таки настав. У мене, як і в головного героя, очі були на мокрому місці. Тема зачепила за живе. Оскільки й сама, дивлячись в учнівські очі, бачила в їх відзеркаленні себе, свої страхи, підліткові комплекси. Намагалася допомогти, як могла...
Цікаво, якби в сучасну українську загальноосвітню школу потрапили на навчання Леонардо да Вінчі, Альберт Ейнштейн, Пабло Пікассо,Уолт Дісней, чи змогли б ми їх навчати, чи розгледіли б за неординарністю геніальність?
Кінострічка стосується не лише проблем "стандартизації" педагогіки, а й батьківської любові. Полюбити дитину такою, якою вона є, невже це так складно? Побачити її потреби й покликання. Не соромитися того, що дитина не схожа на інших, не боятися зазирнути в її внутрішній світ.
Перед канікулами писала диктант з учнями про Катерину Білокур, яку жорстоко покарали батьки за те, що малювала, бо, на їхню думку, це дурня й марнування часу. Як це тяжко: у дитинстві не знайти розуміння ні вдома, ні в школі. Кому важче: тим, хто дивиться в небо і бачить брудну калюжу, чи тому, хто в брудній калюжі бачить зорі, відбиті з небес?
Шановні колеги, батьки, "підрощені" учні, рекомендую переглянути стрічку. Не лишіться байдужими- чекаю на коментарі.
Немає коментарів:
Дописати коментар