Ви любите, коли йде дощ, свище вітер, ламає юні стрункі деревця? А я люблю залізти під стару майже не теплу ковдру й уявляти, що мені добре, що по жилах тече радість, а не дощ. Сіра завіса відтінила від часопростору і створила маленький затишок для змерзлої від негоди душі. У такий момент можна відчути себе, бо всім стало байдуже до тебе, просто холодно, ось і все. У потугах зігрітися людина нагадує тварину. Жінки забувають про подіумну ходу і просто біжать туди, де їх приголублять. Їхні парасолі рве вітер. Він хоче просто навчити літати, піднести до небес...
Дощ змиває віковічний бруд з шиби мого надщербнутого вікна. Але це ілюзія. Нам здається, що ми його знищуємо, але насправді просто створюємо нові візерунки з часточок потворності.
Моє вікно геть брудне, а так хочеться краси, особливо, коли йде дощ. Дитинно зіжмакана серветка від нежитю створює разючий дисонанс моєї дійсності. Дощ і нежить - це майже одне й те саме, можна плакати й не соромитися. Все зіслати на застуду.
Напевно, у такі моменти і створював свою імпресію Моне. Шкода, що не вмію малювати... А чи вмів Моне? А Далі? Хоча би хтось щось уміє? Можливо, є люди, котрі уміють жити. Цікаво, хто їх навчив...
У далекому закутку столу знайшлися старі акварелі свого дитинства. Звідки вони в чужій квартирі? Та хіба це важливо... Беру улюблений блакитний колір і малюю море, а може, це небо. А можливо, море - це і є відбите в задзеркаллі небо, і ми літаємо, а не плаваємо. Хоча я не вмію плавати, значить, і літати також.
У моїх акварелях залишилося всього лише дві барви - блакитна і біла. Що можна малювати білим? Чи маю я право взагалі малювати білим? Але ж іде дощ... Хай буде білий. Якщо це море, то цей мазок - вітрило, а якщо небо - то чайка. Як гарно... Роблю два кроки вбік і бачу жах. Абсолютний. Брудні патьоки по склу і зовсім зник білий, натомість виступив сіро-брудний. Хіба такими бувають вітрильники, а чайки... Роблю два кроки в інший бік, і знову переді мною ілюзія краси. У морі поспішає човен, або в небі кружляє чайка. Як же стати, щоб зрозуміти, що вийшло насправді? Усе вирішив за мене дощ - просто змив пейзаж із моєї душі.
Це він підказав, що робити. Відкинути стару ковдру, яка ще нікого ніколи не зігріла, взяти сіру парасолю й піти на міст, бо там вітер сильний. Якщо йому не опиратися, то забере у небо чи море, а сіра парасоля, якщо відійти у правильний бік, стане птахом чи кораблем, прекрасним і білим. А де ж буду я? Та це не важливо... Частиною прекрасного пейзажу, маленькою частиною, якої просто не видно навіть у задзеркаллі. Відкриваю парасолю на останній сходинці мосту... І тут раптом із сірих хмар виринає заспане сонце... Ну хто тебе просив?...
Немає коментарів:
Дописати коментар