Про публікації ...

У вчителя має бути друкований  матеріал... Сиджу пишу. Наукову статтю. Але в мене не виходить. Забагато практики. Власні міркування переповнюють... Чи можна таке публікувати у фаховій літературі? Може, я занадто не скромна... Вам на розсуд. 

Література як шлях до емпатії

Це не наукова стаття, а скоріше вчительське есе, міркування  про методику як складову життя, спостереження й спроби аналізу.

Сучасні дослідження з психології підтверджують, що рівень емпатії (здатності до співпереживання) залежить від вироблених навиків читати художню літературу. Саме тому навчальний предмет «Література» (українська чи то зарубіжна) має надзавдання  - формувати сучасну  людину, спроможну мислити.

Не лише в Україні, а й по всьому світу шириться небезпечна тенденція – зниження інтересу читати книги. У сучасному медіапросторі важко знайти свій вектор координат, тим паче молодій людині, підлітку. В усіх на устах основне завдання школи: «Навчити вчитися». Це неможливо, якщо учень не вмітиме читати: не просто складати літери в склади, а склади в слова, а розуміти прочитане, інтерпретувати в контексті. Здавалося б, елементарні навички, але, на жаль, ми їх поступово втрачаємо. Чому?

 У медіапросторі губиться не лише учень, а й учитель, який веде безрезультатну боротьбу з ґаджетами та Інтернетом. Цей бій із вітряками не має сенсу. Мусимо без допомоги Кіра Буличева перенестися на сто років уперед, побачити в сучасному учневі особистість у складному пошуку себе й системи неперехідних цінностей, змінитися самі, усвідомити, що педагог – це не наглядач, а друг і порадник, що імперативні методи мають короткотривалу дію, а школа урешті-решт не камера зберігання, а територія розвитку.

Пропоную розглянути ряд типових проблем.

Проблема перша – смартфон. Коли учитель коло дошки завзято розповідає про одного «з найвидатніших письменників», підліток під партою веде переписку в соціальній мережі з собі подібним про те, якого «найвидатнішого» сьогодні розглядають у нього на уроці. Звісно, це неприємна ситуація. Чи можна її змінити? По-перше, учні іронічно сприймають педагогічні кліше такі, як «найвидатніший», «шедевр», «червоною ниткою» тощо. «Найвидатнішим» не може бути кожен автор, так само,  як і кожен текст шедевром. Тож збагачуймо словниковий запас: менше пафосу, більше щирості. Що робити з телефоном? На жаль, не всі наші школи, класи обладнані сучасною технікою, але в більшості учнів є  мобільний, зазвичай із доступом до Інтернету. Тож найсоцактивніший учень може отримати індивідуальне завдання  - знайти додаткову інформацію про автора. Опитування віршів напам’ять забирає багато часу – є альтернатива: запропонувати записати поезію на диктофон. Звісно ж, без книги. Так учень почує себе. Зробить висновки щодо дикції. Таким чином можна записати класом аудіохрестоматію, долучити до проекту інші класи або й школи. Ми іноді інсценуємо твори чи їх фрагменти. Телефон стане в нагоді апробувати операторське мистецтво. Наші старшокласники вміють це робити краще за нас. Якщо вчитель дозволяє себе навчати, учні це цінують. 

Проблема друга – соціальні мережі. Вони багатьох дратують (особливо вчителів), але з кожним днем кількість користувачів невпинно зростає. Чи можемо ми зупинити цей процес? Ні. Щоб зрозуміти плюси й мінуси соцмереж, слід зареєструватися бодай в одній. Ваші учні швидко подадуть заявки в друзі. Хіба це не зближує? Звісно, можна постити котиків і квіточки, а можна й організувати флешмоб: до прикладу, дібрати до своєї світлини вірш українського поета. Або ж навіть створити групу(паблік) «Література Н-ний клас», обрати модератора та публікувати найяскравіші цитати, підбирати ілюстрації  та музику, ділитися враженнями в коментарях. Мобільність дозволяє залучити учнів з інших класів, шкіл, міст, регіонів, країн.

Проблема третя – скорочений суперпереказ. Роман можна читати в повному обсязі кілька тижнів, а можна й за десять хвилин переглянути короткий зміст тексту. Учень начебто й орієнтується. Ось тільки естетична цінність літератури як виду мистецтва втрачається. Як повернути дитину до твору, розкрити роль художньої деталі? Лише через роботу з цитатним матеріалом на уроці. Заздалегідь можна запропонувати (завдання й незавдання водночас – бо ж писати в зошиті не треба) запостити на своїй сторінці ВКонтакті (найпоширеніша молодіжна мережа) цікаву фразу з тексту. Технічно виконати таке дуже просто, особливо для «покоління-гугл-яндекс+»: уводиш у пошукову систему "цитати з …" А далі все залежить від майстерності вчителя: з допомогою цитати учень має поринути в атмосферу твору, у текст і контекст. Йому це вдасться лише за умови, якщо читав. Ілюстрації та музика можуть бути підібрані доречно за згаданої умови. Інакше вийде незугарна еклектика. Учитель має можливість показати це, скоригувати. У мережі забагато цитат, вирваних із контексту, таких, що втратили свій сенс. Зменшити їх кількість – завдання вчителя літератури.

Проблема четверта – «мені не цікава українська література: читаю лише зарубіжних авторів». Її вирішенню допоможе співпраця вчителів української та зарубіжної літератури, метод компаративного аналізу. Тоді учень усвідомить, що українська література  є невід’ємною складовою світового мистецького простору. А ще, можливо, корені проблеми криються в несміливому залученні до шкільної програми текстів сучасних українських письменників. Так, скажімо, старшокласники залюбки читають романи Н.Гурницької та В.Лиса, імена яких стали відомі завдяки «Коронації слова». Про Ю.Андруховича та О.Забужко ми лише похапцем устигаємо згадати напередодні ЗНО, а їхні тексти залишаються для більшості   таємницею за сьома печатями. Ось і складається хибне враження, що українська література - лише спалах на межі ХІХ-ХХ століття.

І безперечно, сам педагог має бути начитаною свідомою особистістю, брендом літератури, коучем з цитат, сенсеєм соцмереж, тобто модною сучасною людиною, доброю і вимогливою, позитивною та енергійною, оскільки від учителя-філолога багато в чому залежить, чи не розучиться смартфонне покоління любити й співчувати, читати й думати, вирішувати й відповідати за свої вчинки.