Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна
© Ліна Костенко
Маємо дивну звичку - лякати дітей чимось. Від фантастичних істот перейшли до реальних, земних. У моєму дитинстві це були передусім люди в білих халатах. Сьогодні найлютішою бабайкою став учитель. Без страшилок ніяк. Усі програми телебачення розповідають про педагогів-садистів, розлючені батьки пропонують встановити по класах відеокамери. Про це пишуть у газетах, рясніють пости, коментарі в Інтернеті. КРИТИКА! КРИТИКА! КРИТИКА! СКРІЗЬ! ПОВСЮДИ! При чому сценарій скрізь один - "Бед учілка". Тільки "бед"...
Загалом, критика - це нормальне явище. Вона спонукає замислитися. За нею має слідувати аналіз й вироблення стратегії вирішення проблеми. А в нас наразі критика за критикою: іронічна, саркастична, істерична. Критика заради критики і без жодної іншої мети. Якось так...
Чи є вирішенням проблеми камери в класі?Учителі - свого роду артисти, можливо, навіть їм це сподобається) Але ж мова не про амбіції. Це дорога техніка. А реальність така, що клас потребує покращення матеріально-технічної бази: застарілі меблі, оргтехніка тощо.Можливо, у столиці ситуація інакша, але ж є ще провінція. Ви все це маєте, то допоможіть іншим. Наприклад, не кожна родина мого класу має доступ до Інтернету. То ж чи варто витрачати шалені кошти на батьківський відеоконтроль? Зверніть увагу, про що думає пересічний учитель. Зовсім не про те, що будуть контролювати - його передусім турбують інтереси дітей. Що змінить сертифікація? Тести можуть показати знання з предмета, психології, методики, але чи покажуть вони душу. Наскільки я розумію - проблема криється в площині моральності.
Нещодавно чекаю автобус на зупинці, а поруч матуся не може дати раду сину-дошкільняті, здається й починає лякати: "Ось здам тебе до школи - будеш знати". Стою й думаю: раніше хоч говорили "в інтернат" - сьогодні просто "в школу". Чому так?
У мене є знайомі, які бояться віддавати дітей до школи, бо наслухалися, що там "морально нівечать дитячі особистості".
Ні, я не ідеалізую школу, не ховаюся від проблем. Вони є, безперечно. Але тотальний песимізм, сарказм, істерика не врятують. Учительське вигорання присутнє. Бувають моменти, коли в кожного з нас опускаються руки, бо ми люди. Відтак потребуємо підтримки, допомоги, щоб відновити життєву енергію. Ось тільки, з якого боку чекати цю підтримку? Сьогодні, як ніколи, педагог потребує зворотного зв"язку з батьками. Натомість ЗМІ усіляко допомагають поглибити прірву. Звісно, це ж підіймає тираж, рейтинг. Видається, що читати й дивитися про щось добре просто не цікаво. Невже не можна показати сюжет про енергійного сучасного вчителя, аби розвіяти негативний образ бед учілки-бабайки. Уся біда в тому, що його формують узагальнено. Не про конкретно особу, а про всіх разом узятих.
Пригадую, як минулого року набирала 5-класників. Перша реакція батьків - це страх. Стоять, дивляться, а потім починають запитувати: "А Ви будете організовано харчувати дітей у їдальні?" "А розкажете їм, як звати вчителів?" "Ви ж проведете їх, якщо загубляться в школі?" А потім коментар: "Ох, і боїмося ж ми старшої школи. Таке по телебаченню розповідають". Потім зранку ловила на собі цікаві погляди батьків, що затримувалися коло класу, але відмовлялися від запрошення зайти. Дехто навідувався на перерві. Минуло десь півроку, поки острах минув.
Пропоную поміркувати над можливостями налагодження взаємодії. Можливо, для когось це звучить пафосно, але клас - це сім"я. Налагодження теплих стосунків, атмосфери довіри й підтримки - ось запорука успіху навчально-виховного процесу. Шановні батьки, відвідуйте батьківські збори. Допоможіть перетворити їх із формальності на плідне спілкування. Замість лекції про підліткову кризу, пропоную полілог, краще без офіцозу, за чашкою чаю з мелісою й шарлоткою з яблуками. Подивіться в очі своєму вчителю, послухайте, як відповідає на питання, не передбачені сценарієм. Як на мене, це дешевше, ніж відеоспостереження. Скажу відверто, я ще таких зборів не проводила (чомусь не подобається слово "збори", формально занадто, я б назвала "година спілкування з учителем"), зате неодноразово апробувала на уроках. Дітей така атмосфера розкомплексовує, і вони починають говорити те, що думають, а не те, чого від них усі чекають. На цьому не варто зупинятися, організуйте пікнік класом, сходіть у кіно, до театру. Поїдьте в подорож, на екскурсію. Так Ви зможете побачити не лише вчителя й розвіяти власні страхи, а ще й відкриєте по-новому дитину - учня в колективі. Родина - це коли тебе підтримують, а не тролять. Допоможіть дитині сформувати позитивний образ учителя, узятий не узагальнено з телебачення чи Інтернету, а на конретних прикладах.
Шановні колеги, не бійтеся налагоджувати міст співпраці з батьками. Ні, це не "загравання", а важливий аспект нашої роботи. Батьки на уроці - це нормальне явище. Нехай приходять. Театр цікавіше, ніж кіно. Не бійтеся запросити батьків на виховний захід без завчених слів та костюмів зайчиків, а такий, де справді можна побачити дитину такою, як вона є. Ні, це не низький рівень організації, а інтимна сімейна атмосфера, у якій немає місця штучності.
Ви думаєте, учитель боїться відвідувати психіатра чи психолога? Зовсім ні. Навпаки, часто сам відчуває подібну потребу. Педагог усвідомлює емоційну виснажливість обраної професії. Але брак фахівців згаданих галузей залишає свої відбитки. Нашим щорічним медоглядом не передбачено огляд ні психіатра, ні невролога. І потрапляє до цих фахівців учитель уже після нервового зриву. А як же превентивні заходи?Вважаю, що учитель повинен мати право на додатково оплачувану творчу відпустку, можливість відвідувати майстер-класи колег-іноземців, в ідеалі ознайомитися з особливостями реформи освіти безпосередньо в інших країнах, курси підвищення самооцінки провідних психологів. Але це лише мрії...) Повернімося до реальності. Що ж можемо зробити на практиці. Маємо карантин, чим Вам не творча відпустка. Можемо зайнятися самоосвітою. Спілкування з колегами також ніхто не скасовував. Ми, наприклад, переглядали фільми з педагогічним сюжетом за філіжанкою кави й ділилися власними думками, проблемами. Одна голова - добре, більше - краще. Адже учитель - це теж свого роду психолог. Взаємодопомога - потужна сила.
Якось так. Мої думки не претендують на істинність. Можливо, вони занадто наївні. Але місце критики мають зайняти раціональні пропозиції. Усі усвідомлюють наявність проблем (учителі не виняток) - допоможіть вирішити. Від того, що батьки будуть боятися школи й ненавидіти вчителя (будь-якого) і лякатимуть ними дітей, краще нікому не буде. Рейтинг сьогоднішнііх новин не позначиться позитивно на вступній кампанії до педагогічних вишів. Почала й закінчити хочу словами Ліни Костенко:
Немає коментарів:
Дописати коментар